Глава 11. Раптова хвиля кохання

Річка своїми темно-синіми водами обережно тримала на плаву пароплав, що світив шаленими вогнями. Музика й танці на якийсь час стомлено стихли. Ошатні хлопці та дівчата, зголоднівши, стали працювати щелепами і незабаром з'їли і випили все, що було в буфеті.

Червневий вечір був прохолодним, з запашним дощиком. У школі відбулася офіційна частина випускного. Вимовили свої промови директор, вчителі та найкращі учні. Після вручення атестатів був невеликий концерт.

Потім усі перемістилися до порту – тут на пароплаві «Червоноармієць» пройшов мітинг, потім були почалися танці.

Старицький встиг не лише потанцювати, але, милуючись краєвидами, поговорити зі Щербаковим Віктором Семеновичем.

Потім він довго стояв і розмірковував. З ранку він був не у своїй тарілці, бо отримав записку від Лери, що його дуже схвилювало.

У записці, серед іншого, стояло:

Милий Михайле Олексійовичу, тепер ми з вами не учитель та учениця, а вільні молоді люди і в нас можуть бути будь-які стосунки. Наша країна, наш прекрасний лад звільнили нас від дідівських церемоній минулого, то чому мені не сказати прямо про свої почуття. Про які почуття? Про те, що мені хочеться бути з вами, дихати одним повітрям, крокувати разом цим світом і любити...

Після випускного ми зустрінемося і наше побачення стане найбільшою коштовністю в короні наших стосунків та найзаповітнішою таємницею.

Чекаю на вас...

Ваша Валерія.

Михайло спостерігав за Лерою - вона цього вечора не підходила до нього, була з товаришами та подружками, і була мила, чудова, жвава і граційна.

Поруч із нею майже невідлучно перебував Толя Хвостенко, її однокласник, і Михайло навіть відчув деякі нотки ревнощів – ці його залицяння були несподівані та безцеремонні.

Коли птахи сповістили світанок, корабель залишив молодих людей на березі милуватися вранішнім сонцем. Вчителі, попрощавшись із випускниками, почали розходитися додому. Старицький пішов рано та непомітно. Прощатися йому не було потреби, у старших класах він не вів і випускники, за винятком Валерії Ладнової та ще двох - трьох осіб, його майже не знали.

Він йшов пішки через все ранкове місто, і йому здавалося, що в житті його незабаром має відкритися щось нове.

Він хвилювався і побоювався цього нового. Він вже пройшов кілька етапів. Спочатку життя з батьками у невеликому селищі, школа, потім технікум, завод. Згодом наринула любов, потім арешт і покарання – щастя і біда часто йдуть пліч-о-пліч. Потім табір та абсолютно нове життя під чужим ім'ям. Що далі? Радості чи прикрості?

Йому раптом дуже захотілося якнайшвидше відбути це заслання і поїхати до батька і мами. Від цього чужого йому сибірського краю він втомився.

Він розповість усю правду, і батьки зрозуміють. Батьки завжди зрозуміють і пробачать. Далі – жити у селищі чи невеликому містечку, розшукати Люцину. Але... як вона його прийме? І, взагалі, коли закінчитися це набридливе заслання? І що робити з ніжним, щирим коханням Лери? Що робити з нею?

***

Вони бродили дуже довго. Обійшли, мабуть, півміста. Слухали в гаях співи солов’їв. Спостерігали за польотом птахів та метеликів.

На березі річки підставляли розпалені сонцем обличчя освіжаючому вітру.

- Михайле Олексійовичу, а що ви порадите мені робити далі? -  запитала Лера.

- Перед тобою відкрито всі дороги. Але ти маєш визначитися, що тобі до душі. От був такий філософ Григорій Сковорода. Так він якраз про це писав...

- Я люблю все, що стосується природи, - задумливо мовила дівчина. - Ось подивіться - ялиці на тому березі, як вони колишуться під вітром. Правда гарно? А знаєте чим корисні ялинки та ялиці?

Михайло кивнув, проте доброзичливо вислухав розповідь Лери.

- От я й думаю, чи не зайнятися цим? Лісництво, садівництво... Або ні. Хочу бути лікарем! Знаєте, я завжди любила біологію та хімію. Мрію лікувати людей.

- Важка робота. Але благородна. Тоді тобі, мабуть, дорога до медичного інституту, – промовив Михайло. - Але... Раджу тобі добре все обміркувати. У моєму рідному містечку казали: «Поспішиш – людей насмішиш». Ти ж вибереш професію, можливо, на все життя.

Лера якийсь час йшла занурена у свої думки.

- Згодна. Подумаю. А ось ви, Михайле Олексійовичу? Свій предмет ви ведете, звісно, ​​класно. Але ж... ви поет. Як це чудово! І жодного вірша за рік не написали!

- Стривай, Леро.

Михайло насупився, нагадуючи подробиці біографії реального Старицького.

- Справа в тому, що я прозаїк. Не поет, - тихо сказав Михайло. - Тобто, пишу оповідання, повісті...

– Ну і як? Що написали? - зацікавлено запитала Лера.

- Поки що трохи, - зітхнув Михайло. - Я ж викладав. А у вчителя завжди турбот повно. Підготовка, читання спеціальної літератури, проведення уроків, журнали, перевірка зошитів...

- О, так! – засміялася Лера. - Як ви все встигаєте? Я ніколи не могла зрозуміти! Я дивлюся на маму – вона завжди зайнята! Я б так не змогла!