Глава 9. Лера

Перед походом Старицький, Спаський, Лера Ладнова її подруги та друзі багато бігали на лижах містом, тренуючись. Старицький з незвички неабияк спітнів, але поступово ввійшов у норму. Погода була чудова, мороз ласкаво пощипував, всі з задоволенням чули скрип і свист лиж, крокували між деревами та будинками, через дороги, спускалися з гірок лижними слідами.

Раптом захворів перед походом Спаський – у нього виявилися грип, кашель і температура. Довелося відправити його у ліжко й купити ліки. Замість нього висловив бажання йти завуч Віктор Семенович Щербаков.

Старт був намічений в одному із сіл. Тут мешкали Лошаки, чия онука Іскра, тоненька дівчина з чорними круглими кісками, жила та навчалася у Томську. У просторому будинку Лошаків розмістилися учасники походу.

Увечері старанно готувалися: перевіряли кріплення, розігрівали лижі на примусі, змащували спеціальною маззю.

Після вечері, люб'язно наданої господарями дому, Щербаков та Старицький вийшли у двір покурити. Пахло снігом, дровами, соломою та вугіллям. Неподалік темно – зеленою стіною стояли ялини. На небі блищали зелені та срібні зірки.

Щербаков почав було цитувати якийсь вірш:

Де тихий шерех

Лісів нічних…

І дивний стукіт

Сердець палких…

Але помітив колгоспників, що стояли біля паркану, пішов почастувати їх цигарками і поговорити про життя-буття. Він любив поговорити із народом.

Рипнула хвіртка, обсипаючи сніг – це повернулися Лера, Іскра та з ними ще двоє хлопців – добровольців.

- Ну, як прогулянка? - запитав Старицький.

- Чудово! Село гарне. Ми спускалися по схилу, - промовив один з хлопців.

- Там красиві місця. Але здається, що там, у зеленій гущавині є вовки, - сказала Лера з усмішкою.

- Поблизу вовки помічені не були, - заспокоїла Іскра. – Якщо, звісно, ​​ми не зіб'ємося з маршруту та не потрапимо у глибину лісу.

- Постараємось. А то схопить тобі вовк за дупу - яка ти будеш після цього наречена?

Іскра почервоніла, всі зареготали. Ці хлопці любили міцні жарти на межі пристойності – до такого Старицький уже звик.

Всі почали відразу згадувати випадки з вовками та травити байки, близькі до мисливських, але Старицький вирішив це припинити:

- Так, хлопці, досить теревенити. Стає дуже холодно... Давайте на нічліг.

 Говорячи без упину і сміючись, молодята зайшли до хати.

Завучу Віктору Семеновичу, як людині вже літній, відвели найкраще місце в хаті на старій скрині, неподалік від грубки. Хлопці зайняли кімнату поряд із господарською.

Старицький, вибираючи між сінями та флігелем, віддав перевагу останньому: там стояла буржуйка, що топилася вугіллям та дровами.

Михайло із задоволенням примостився на широкому старому тапчані, але, незважаючи на втому, заснути ніяк не міг. Він милувався синьою зіркою за вікном і думав про те, як різко змінювалася останнім часом його доля. Чи міг він, простий український хлопець, три роки тому подумати про те, що опиниться тут, десь на краю світу, за тисячі кілометрів, у глухому лісі, з людьми, про яких він ніколи не знав і не чув?

Гуділо в трубі, гавкали собаки, навколо, здавалося, застигла вічність.

...Він прокинувся від шепоту:

- Михайле Олексійовичу, скоро вже час вставати.

- А що... котра година? – спитав він млявим сонним голосом.

І відразу підскочив, запалив лампу.

– Хто тут?

Він направив лампу, побачив дівчину в кожушку і недбало накинутій хустинці.

- Це я, Лера! - промовила напівпошепки дівчина, затуляючись від світла рукою.

- Лера? О, господи! Ти чого тут? Чому… не спиться? Котра зараз година?

- Початок четвертої.

- Ну... Так ще зарано. Спати йди! – скомандував Старицький, махнувши рукою.

– Зараз, хвилинку! Та ось прокинулася... вирішила дізнатися, як ви тут?

Михайло не знав, що сказати. От нав'язливе дівчисько! З іншого боку - не хотілося прикрикнути на неї - Ладновим він був багато у чому зобов'язаний.

- Дуже добре! – з докором промовив він. – Хіба хто так чинить? А ще відмінниця! Розбудила мене, не дала як слід відпочити. У мене все гаразд. Іди...

- Гаразд, зараз піду. Хотіла просто посидіти поряд, – з тихою усмішкою сказала Лера.

- Перед походом треба добре відновити сили. Ступай спати! Не дай бог хто помітить…

Вона розсміялася. З-під хустки розсипалося біле волосся.

Михайло остаточно прокинувся і розсердився.

- Так, давай, забирайся! Знала б мати, як ти себе поводиш! Хуліганка! А то зараз отримаєш на горіхи! Знала б мати, як ти себе поводиш!

- Ну й нехай!

- Що?! – щиро обурився Старицький.