Глава 7. Зустріч

Гортаючи збірку віршів Свідзінського, Михайло не міг зосередитись і частіше дивився у вікно.

Потяг летів, прорізуючи глибокі та дрімучі ліси. Ось джерельний вітер влетів у вікно – промайнула синя ковдра річки. Холодне сонце пливло у воді, залишаючи багряний слід.

Раптом річка зникла, потяг влетів у широкий гомін лісу. Гнучкі гілки різко хльоснули у шибку, кілька листочків упало всередину.

Михайло згадав, як вони з мамою гребли осіннє листя за хатою. На деяких був іній, а повітря було ламке і прозоре, мов скло...

Жінка в кучерях попросила закрити вікно - ставало холодно.

Чоловік у м'якому капелюсі, схожий на інженера чи вченого, чухав борідку та все роздивлявся якісь креслення та машинописні листки.

Михайло і сам вирішив заглибитись у книгу. І хоча поезія вже стала трохи набридати, він все ж таки знайшов зворушливий вірш:

Холодна тиша. Місяцю надламаний,

Зо мною будь і освяти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання. Туги злобної

Немає більше. Місяцю надламаний,

Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати.

Читав і дуже мріяв, що настане час, коли він забуде про свою самотність і прийде ввечері з роботи до свого дому, його радісно зустрінуть рідні та люблячі, і чистий рушник подадуть, і стіл накриють.

Вийшовши з рідного селища, він навчався в технікумі, а потім працював на заводі, жив з хлопцями в гуртожитку і не було кому радіти його поверненням, хіба що друзям. Від батька та матері він давно відвик. А зараз їхав на зустріч із ними, сповнений теплих і радісних надій.

***

Незважаючи на те, що по дорозі їх облив сніг з дощем, Новосибірськ радував сухою і відносно теплою погодою, лише прохолодні потоки вітру іноді пронизували наскрізь.

Будівля вокзалу була великою, масивною і витягнутою в довжину. Де ж шукати тут рідних, що, ймовірно, вже приїхали? На пероні його ніхто не зустрів. У залах з високими стелями та з величезними люстрами було безліч людей. Одні сиділи з млявим і напівсонним виглядом, інші похмуро стояли в черзі біля кас, треті поспішали до поїзда. Бродили якісь розхристані жінки та прудконогі обірвані пацани.

Старицький пройшовся вокзалом. Можливо, тато і мама ще не приїхали, або вийшли кудись за потребою.

Величезна привокзальна площа з поважними голубами, запах поїздів... До основної будівлі приєднано приміський вокзал, між яким розташована вежа з годинником.

Михайло навіть не помітив, як перед ним виникли двоє міліціонерів, представилися, віддавши честь, одразу зажадали документів, попросили пройти у відділення. Там старший начальник довго вивчав його папери, потім повернув із порадою вже зараз придбати зворотний білет, щоб не застрягти тут надовго.

У Михайла відлягло від серця. Залишивши речі в кімнаті схову, він так і вчинив.

Потім побродив по вокзалу, дійшов до пішохідного мосту через залізничні колії, неквапливо пройшовся ним, зупинився, спершись на перила. Він відчув себе в центрі якоїсь «розв'язки» Транссибірської магістралі з усією її жвавістю, з потягами, що прямують до Владивостока або центральної частини країни.

З'явилося відчуття, що він зараз перебуває у центрі «шовкового шляху», про який читав у підручнику історії.

Через залізничну колію пробирався чоловік у пом'ятому сірому демісезонному пальті. Він щойно набирав із крана воду у пляшку.

У Михайла сперло подих – він упізнав батька!

Він крикнув, махнув рукою, побіг мостом, скотився сходами вниз.

Батько вже стояв на пероні, і вітер грав його сивими волосинками з-під старомодного м'ятого капелюха.

***

Вони сиділи у ресторанчику. який славився стравами «північної кухні» та чекали на замовлення.

Батько дивився на нього мокрими синіми очима і багато говорив.

- Як же так, Петрусю, ми мало не розминулись із тобою! Оце так! А я ще з учорашнього дня чекаю.

- Стривай, а мати де?

- Ой, з матір'ю біда! Ногу зламала! - з гіркотою розповідав батько. - І якраз напередодні від'їзду! Їй їхати, а вона не може кроку ступити! Та просто впала... Зачепилась ногою за якийсь дріт і впала. Температура, їй погано, нудить... Ну, я у Саньків воза попросив і до лікарні довіз. А вона без кінця плаче. Каже, ти хоч зафотографуй його, синочка мого, щоб я потім дивилася й надивитися не могла. Карточку, значить, зроби! В аптекаря візьми фотоапарат. А може вмовиш його додому приїхати...

- Ой, ні, тату, додому ще довго не зможу. Відкрию тобі одну таємницю – тримай її в секреті. Я тепер ще й особливе завдання виконую, тому живу під чужим ім'ям. І якщо писатимеш мені – пиши Михайлові Старицькому. Втім, адресу я дам.