Глава 6. Розмова під повним місяцем

За вікном летить помаранчеве та пісочне листя разом з білими крупинками.

Старицький ходить, вдивляючись у згорблені спини учнів, які пишуть контрольну. Більшість стараються, але є й такі, що блукають поглядом по класу, очікуючи, коли вчитель відвернеться, займеться журналом чи газетою й тоді можна списати, діставши з-під парти і поклавши на коліна підручник.

Михайло знає усі ці фокуси, і уважно дивиться на одного з учнів, і той одразу надає собі вигляду задумливої ​​загадковості.

Спочатку школа зустріла Михайла неласково. На першому уроці школярі галасували, хуліганили. Один чорнявий рішучий хлопчина на ім'я Кузьма все намагався поставити питання про харчування.

- Тарілки масні. Запах від їжі огидний. Ось ви спробуйте – самі це будете їсти? Ми ж не собаки.

Інша дівчинка Василіса вимагала, щоб вирішили питання з умивальниками.

- Їх лише два, утворюється довга черга!

Інші були незадоволені навантаженням з математики, кількість годин на яку збільшили.

Старицькому ледь удалося заспокоїти дітей. Він тут же призначив писарем учня з найкращим почерком.

- Ось, сідай. Кричати усі майстри! Давайте усе зафіксуємо на папері... Заголовок: «Наші вимоги».

І обіцяв усе передати дирекції.

Вчителі з ранку до вечора сиділи у школі – вони були перевантажені роботою. Батькам було не до дітей.

Але, як не дивно, Михайло був радий цій роботі. Після того, що він пережив, йому все тут здавалося якщо не раєм, то принаймні хорошим і гідним життям.

За цей місяць Старицький поступово призвичаївся до ролі вчителя. Ретельна підготовка і відмінна від природи пам'ять допомагали йому добре запам'ятовувати матеріал, а говорити, ораторствувати, розповідати він поступово навчився: від мовлення боязким, уривчастим голосом - до впевненого звучного баритона. Виробив свою систему, як дивитися на учнів. У його очах були подив, суворість, докор, жорсткість... Підготовлені ним «пастки» - цікаві розповіді допомагали тримати урок, навіть якщо дисципліна розсипалася. Тоді він починав таємниче: «А чи знаєте...»

І виникали оповідання про святий Грааль, лицарів Круглого столу, Річарда Левине серце, про альбігойський похід... І пливли під вітром крутобокі каравели, і меч Кортеса падав на державу ацтеків, і Мартін Лютер прибивав свої тези до дверей церкви, а сміливий Джордано Бруно доводив існування зоряних світів.  Старицький навіть зумів зацікавити історією Леру Ладнову. Дівчина захопилася тамплієрами та збиралася писати твір про них.

Особливо зблизилися вони після того, як він, Михайло, врятував її від хуліганів.

Вони були школярами – так, звичайна шпана, урки. Як вона пояснила – просто зустрічалися в різних компаніях. Ці шибеники вже курили і не проти були випити. Якось необдумано Лера пообіцяла трьом темним особам похід після уроків на річку Томь, але раптово на неї обрушилося безліч домашніх завдань, та й мати того дня просила прийти раніше.

Коли Лера повідомила, що похід скасовується, її навали «пустомелею» і зрадницею, і потягли на «суд» на якийсь глухий пустир, де поряд були покинуті будинки та будівельне сміття.

Михайло якраз виходив зі школи, коли йому про це, захлинаючись від хвилювання, розповіла Шурка Хмельницька, подруга Лери.

Не роздумуючи, Михайло кинувся за Шуркою. Він мчав, не дивлячись на калюжі та осінній бруд.

Лера, з розбитою губою, ревла, прив'язана до дерева. Михайло налетів раптово. По-своєму селищному досвіду кулачних колотнеч він добре знав, що ефект раптовості діє безвідмовно. Одним ударом збив з ніг рудого здоровила, іншому, щуплому і прищавому, дав підніжку - той шльопнувся в багнюку. Третій, приземкуватий кирпатий шкет, виставив ніж - це було вже серйозніше.

Але цей юний мерзотник був ще недосвідчений, не знав до ладу, як правильно захистити себе. Він залишив неприкритими вразливі місця. Цим і вирішив скористатися Михайло: ухилившись від ножа, він зробив два удари: в горло і в пах. Ворог заскавучав, витріщивши очі, зігнувся і впав ниць.

Михайло відвів додому заплакану Леру, звелів тепер бути обережною.

***

Одного вечора, коли сидячи за столом при світлі лампи, Старицький перевіряв роботи учнів, у двері його кімнати постукали.

Михайло поспішив відкрити.

- Тут до вас Костя прийшов, - сказала квартирна господарка, і з темряви ступив чоловік у шинелі.

У Михайла тьохнуло серце. Гачкуватий ніс робив лице цього чоловіка примітним. Це був Ладнов, тільки тепер у нього вже були відзнаки майора.

- Вечір добрий. Так ось де мешкає громадянин Старицький!

- О, привіт! Не чекав, - трохи розгубився Михайло. -  Проходьте, сідайте.

- А у вас тут не так уже й тепло.

- Тільки ось ця стінка праворуч, що викладена кахлем, тепла. Коли Секлета Іванівна топить піч – стінка нагрівається і в мене тепло. Але... зараз ще не розкочегарилося..., - охоче пояснив Михайло.

Майор приклав долоні до кахлю.

- Так, так. Поступово теплішає. Гаразд, не змерзнете. Ну, розказуйте, як живете? Ніхто не заїдає?