Глава 5. Нове життя

Лимонне, з червоним відтінком сонце заливало світлом дорогу. Крізь каміння проростала соковита оливкова трава.

Михайло Старицький (колишній Петро Максимов) неквапливо йшов дорогою, на всі груди вдихаючи повітря свободи, оглядаючи вкриті травостоєм луки, стримано-суворий край вікових верб, шипшини та квітів.

По ліву сторону тягнулися зарості дрібнолісся. Ближче до річки ліс обривався, непомітно спускаючись до урвища. Вдалині, на високому і крутому березі, виднівся старовинний монастир із дзвіницею.

Михайло - Петро сотворив хрест і йому стало легко - це навіть додало сили.

Мимо проїхав селянин на возі із таким серйозним виглядом і такий зарослий, що Михайло не наважився його питати.

А жінку в хустці з кошиком у руці він спитав, як дістатися до міста.

- Пішки туди не дійдеш, далеченько. Он бачиш село Заливне, бачиш? Куди ти дивишся, он туди дивися! Звідти я йду. Там під деревами є лавочка, на ній чекають. А вже потім - або машина підкине, або автобус... Нещодавно почав ходити...

Подякувавши, Михайло пішов далі, проминув річку. Далі, на рудому піщаному ґрунті по обидва боки розрослися високі красуні сосни.

Трохи постоявши біля лісу, ніби прощаючись із ним, Михайло підійшов до самотньої лави. Тут валялися недопалки, сірники, зім'ята надірвана газета. Михайло швидко переглянув її, частина тексту була відсутня, і він відклав газету.

Налинули роздуми, переплетені зі спогадами...

Справжній Михайло Старицький помер через місяць після пам'ятної розмови, на якій усе вже було вирішено. Потім п'яним перевертнем з'явився лейтенант Маласпинов, як завжди, зі своїм примарним водієм.

- Це що таке? Це... хто ж копита відкинув, га? Не мовчи, кажи, як там тебе, адже ти - Старицький?

- Так, - твердо відповів тоді Петро, ​​який став Михайлом, прибравши на себе нову шкуру, приміряючи нову маску й нове життя іншої людини. - Не стало Максимова... Не витримав чоловік! Та й хворів він останнім часом.

- Ех, чорт, мені... тільки трупака зараз не вистачало... Говорив я Ладнову - не варто направляти сюди недосвідчених слабаків.

Його водій дивився на Петра – Михайла якось недовірливо. Втім, його Петро вже більше не бачив. Надвечір прибула машина з труною і покійника відвезли.

А потім закрутилося: надіслали «стажера», якому Максимов – Старицький мав усе показати й усьому навчити.

Наказ про звільнення прийшов, коли він був у таборі.

«Новоспеченому» Старицькому запропонували вибір місця поселення. Він був досить обмежений. Колишній ув'язнений за цією статтею не міг жити у великих містах. Особливо це стосувалося столиць союзних республік, прикордонних зон.

Але проживання у Томську органи НКВС несподівано дозволили. Для Михайла - Петра це було вже непогано, адже він не хотів їхати в якусь глушину, де не можна буде знайти роботи, та й зв'язок утруднений. Йому було видано паспорт із позначкою про судимість, довідку про звільнення з табору та інші необхідні документи.

 - Отеперечки, протягом 24 годин, після прибуття в місто, ви зобов'язані стати на облік у спецкомендатурі, - суворо сказав кругловидий товстий начальник, зневажливо оглядаючи Михайла. – Вам це зрозуміло?

- Скільки мені бути на обліку?

– Це вже вирішають на місці. Зазвичай термін складає від трьох до п'яти років, але... він може бути продовжений за рішенням органів НКВС. Раджу не тягнути з влаштуванням на роботу, приступати, так би мовити, до соціалістичної праці, а там час покаже.

...Михайло сидів на лавці, коли повз нього з тріском пронісся мотоцикл з коляскою. Раптом загальмував далеко і дав задній хід.

Старицький насторожився. Коли мотоцикліст зняв окуляри та шолом. Михайло впізнав горбоносе обличчя капітана Ладнова, якийсь холодок пробіг по спині.

Втім, капітан був налаштований миролюбно.

- Що, звільнився? - запитав Ладнов. – Куди тепер?

- У ... Томськ.

- Саме до Томська? Ну, вважай, що пощастило. Могли відправити до біса на паски!

- Так, можливо. Та ось ще… добратися якось треба, – зам'явся Михайло.

- Так, це складніше. Слухай, я підкинув би тебе, але в мене термінові справи. Їхати потрібно. Прохання моє виконаєш?

- Яке, товаришу капітане?

- Моя матінка живе у Томську. І сестричка молодша має місце бути. Прошу, знайди їх, передай їм гостинці від мене.

- Без проблем. Зроблю, чому ж не зробити!

Михайло був не проти допомогти цьому капітанові, тим більше він, загалом, завжди ставився до нього нормально, по-людськи.

- Заодно запитаєш у матінки. Може, вона щось підкаже по роботі...

Діставши з коляски важкий пакет, капітан вручив його Михайлу, потім, підчепивши з планшета листочок, написав адресу. Махнувши на прощання, він затріщав мотором і поїхав.

Тільки за півгодини з'явився автобус ЗІС, який і підібрав Михайла.

***

Бритоголовий чоловік у комендатурі подихав на печатку і ляснув нею по аркушу паперу. Поставивши підпис, він вручив папір Михайлу.