Частина 2. Глава 4. 1937 рік. Несподівана зустріч

Вранці нестерпно холодно. Особливо холодно на нижніх нарах, нагорі тепліше, але нагору не пролізти - це ще треба заслужити.

Мороз проникає в кістки, можна приймати різні пози, намагаючись зігрітися, але марно. Все тіло ниє від холоду, Петро ворушить пальцями ноги, щоб пульсувала кров.

На колодах стіни виступив іній. Це ще було добре, що він потрапив до барака. Ті, хто не потрапили – копали землянки. В умовах суворого сибірського клімату там довго прожити неможливо: проти тутешньої лютої зими безсилі і хутра, і овчина.

 Хтось поряд закурив, запахло махоркою. Незабаром буде розподіл на роботи і це найжахливіше, бо Петро Максимов розумів, що на спільних роботах на кар'єрі він скоро помре.

Люди там жили, як на війні. Вони підривали камінь, рубали ліс, іноді стояли по пояс у крижаній воді, зміцнюючи греблю. Його хитало при підйомі важкого холодного каміння, він не міг навіть тачку зрушити з місця, за що його бив десятник і штовхали власні ж товариші - ув'язнені. Поперек нестерпно болів, нило зламане в бійці ребро, від поганого харчування зсох шлунок. Крім того, він ще й втратив зуб після крадіжки шматка хліба – це конвоїр постарався.

Потрібно вставати, а сили не було. Вив і свистів вітер, і в цьому свисті йому вчувалася якась забута мелодія, або арія, смішна, безглузда, щось на кшталт «ну де знайти таку силу, щоб дівчат ловити міг я...»

Мелодія трохи оживила його, надала сили. І Максимов, за підтримки свого товариша Колі Авдеєнка, зумів влитися у спільне життя табору.

«Де я чув це?» - думав Максимов після сніданку. – «Ах так, Це ж арія Папагено!»

– Моцарт. «Чарівна флейта», - сказав уголос Максимов, йдучи з Авдеєнком на розподіл на роботи.

– Що? Що ти сказав? - запитав Авдеєнко і закашлявся.

- Та… Це... Згадалося тут... Колись давно з нареченою я слухав оперу таку собі «Чарівну флейту».

- А, опера, це добре, брате! Було ж життя, га? Щасливе життя.

І Авдеєнко зайшовся кашлем.

Так, щасливе життя було десь за цими білими з синюватим відблиском, горами, за цим густим, зубчастим, вибіленим снігом лісом, воно було далеко-далеко, як уві сні, а зараз він ледве ходить і марить і скоро вмирати, а як не хочеться! Вмирати доведеться, бо немає вже сил!

Розподіл на роботи проходив немов у тумані. Стояв тридцятиградусний мороз і зверху сипався легкий пухнастий сніжок.

Петро насунув шапку і сховав носа в одяг.

Його так сильно штовхнули, що ледве встояв.

- Ось доходяга! Скоро копита відкине.

- А мені тоді він на хрєна?

Це говорив високий військовий з гачкуватим носом і поголеними до синяви щоками.

Він був сердитий від того, що ніяк не міг закурити цигарку, сірник гас на вітрі.

- Ну, іншого дати не можу..., - винувато сказав бригадир. - До речі, він молодий, може, ще відійде в лісі, відгодується.

- Як би він там зовсім копита не відкинув! - говорив військовий, затягуючись цигаркою.

- Ну... Туди йому й дорога...

- Ну, гаразд, що поробиш. Раз іншого немає - має бути цей... Буду їхати, холодно! Гей, як тебе? Максимов? Шмаття своє забери, а то ночувати доведеться. І одразу – до машини! - командував капітан, сам притупуючи на холоді. - І ворушись швидше! А ти давай документ на нього...

Останні слова, адресовані начальнику, долетіли до Максимова на шляху до барака. Він ледве йшов, холодніючи спиною – його хочуть послати на роботи до лісу! Це ж вірна загибель!

Кинувши свій речовий мішок у кузов вантажівки, Петро ледве заліз сам. Це йому вдалося лише з другої спроби.

Вони рушили і незабаром під'їхали до воріт табору.

- Стій! Куди їдемо? – почувся голос вартового. - Капітан Ладнов? У ліс? Документи...

Машина гула і тремтіла, коли вони їхали по вибоїстій дорозі, повз поля, що спали під кучугурами снігу. Вітер вив, мов шалений звір, заглушаючи навіть шум мотора. Максимов майже повністю загорнувся в брезент, але до ладу зігрітися не міг.

Невдовзі почався ліс. Трохи відкривши щілинку в брезенті, Петро бачив верхівки сосон та ялин. Сніг кружляв шалені вихори і кидав униз.

Машина нещадно ревіла, ледве просуваючись уперед. І ось вона зупинилася, затремтіла і забуксувала.

- Чорт забирай, скло і фари зовсім заліпило! - почув Петро далекий голос шофера. – Та йоханий бабай, ні туди – ні сюди!

Капітан щось відповів йому, той відреагував довгою і смачною лайкою. Потім капітан крикнув:

- Гей, у кузові! Чуєш? Давай, злазь, треба підштовхнути машину. І лопату там прихопи. Вона має місце бути!

Петро зрозумів, що це адресовано йому, скинув брезент і, розминаючи задубіле тіло, переліз через борт і майже впав у кучугуру.

Встав, обтрушуючи, відзначивши для себе, що завірюха ослабла і почала стихати. Ліс виглядав як зачарований. Дерева, вкриті снігом, стояли, мов привиди. Тільки легкий свист вітру і шепіт снігу, що послабшав, порушували тишу.