Остання Сповідь Порожнього Дому

  Проза — День 365. Безодня

Є село, що стояло на краю старої долини. Майже ніхто тут не жив, на нього не звертали уваги, хоча перспектива була. Дороги були розбиті, а будинки, що залишилися, мовчали про минуле. Люди з сусідніх сіл говорили, що нічого не вийде і краще обходити його стороною. Старі дерева нахилялися над пустими вулицями, немов захищаючи те, що залишилося, від чужих очей. Лише вітер ходив між хатами, шепочучи речі, які нікому було слухати.

У центрі села стояв маленький будинок із покосившимся дахом, ніхто не знав тяжкого минулого цього будинку. Всередині майже нічого не було. Безодня. Хоч його й залишили самотнім, будинок ніколи не здавався мертвим. Він зберігав сліди життя: кілька картин, надійні опори, сліди крові на порозі. Кожного разу, коли хтось заходив сюди ненадовго, відчуття тиші було настільки глибоким, що здавалося, ніби весь світ зупинився.
Цікавий факт відчуття смерті вдруге відчувалося дуже теплим.
На тлі внутрішньої тяжкості це тепло здавалося єдиним промінчиком світла, стає добре і ти стаєш хоч на мить, но щасливим.
Кожного вечора вулиці села порожніли ще більше, було дивне відчуття тяжкості. Лише коти й ворони шукали щось живе, щось, що нагадує про те, що тут колись було життя. Іноді з далекого лісу долинали крики, що відлунювали між хатами, нагадуючи, що самотність не завжди безмовна. У ті моменти навіть ті, хто давно залишив це місце, пам’ятали про теплі вечори і про хороші спогади, що залишили його самого, але всередині ще живе щось, що не дозволяло остаточно здатися.

Село залишалось непомітним для світу, але для тих, хто жив тут колись, воно було першим і не забутнім кроком. Кожен порожній двір, кожен скрипучий поріг говорили про власну історію, власну опору. Колись це село дало поштовх. І хоч люди казали, що тут нічого немає, вглибині вони знали: саме в покинутому можна знайти дивне тепло, яке на мить робить світ спокійним, навіть якщо він весь проти тебе.