Частина 0 | Легенда про Небо

Легенда про Небо. Частина 0

Небо іскрилося червоними барвами, а навкруги розпеченою землею проливалася кров, місце, що вважали раєм ще кілька годин тому, зараз більше було подібне на пекло. Сам звук дрижав під Важко було розділяти своїх і чужих, поняття ідентичності розмилося і всі билися лише за самих себе, щоб вижити. Дві армії злилися в одну купу, яка у центрі перетворювалася на гору трупів.

Але перевага однієї зі сторін була очевидною. Сьогодні два найкращі друга назавжди стали найзапеклішими ворогами.

Пʼяте Сонце зійшло.

Правда за яку билися у цій війні чи принаймні те, що вважали правдою ті, хто билися, марно полягла серед їхніх тіл. Темрява покривала обриси великих богів. Вже ніхто не знав чого відбувається ця битва. Грішні наміри та смерть заполонили Небо. Хтось прагнув влади серед богів, а хтось просто хотів помсти за людей, яких вони любили. Простір дрижав від кількості сплесків енергії всередині.

Зграї рогатих нищили все на своєму шляху, а за їхніми спинами ховався ангел з чорним німбом, Люцифер, що вів військо скажених собак. Початок кінця не оминув нікого, лідери народів Неба виступили проти гнітючих темних сил, поки їх підлеглим все що залишалося це тікати або прийняти смерть. Понівечені кінцівки звисали з таких сами понівечених тіл все ще тримаючись на ногах, намагаючись захистити все дороге їм.

— Якби ти бачив, що коїться з небом то був би дуже засмученим, — сказав невідомий голос, та ніхто йому не відповів. Але він й сам не знав, що той про кого він говорить вже давно передбачав, що так і буде, і був щиро радий, що йому не довелося бачити падіння його дому. Невідомий білий силует летів зі своєю армією настільки швидко наскільки міг, але схоже, що було вже пізно. Кількість бездиханних тіл все збільшувалася і збільшувалася з кожним метром. І практично кожне лице було знайоме, що викликало разючий біль, яка поглинала та спустошувала серце. Падіння богів навіки закарбувалося в історії кожного народу.

Апокаліпсис (за небесним часом)

13:45 Олімп - Титаномахія

13:40 Асгард - Раґнарок

13:52 Меру - Пралая

14:00 …

Коли Архангел Михаїл врешті дістався до Люцифера, то ледь стримував гнів. Його воїни відсторонилися, відчуваючи могутню силу, що вирувала навкруг нього. Люцифер, ранкова зоря, не був собою, здавалося, що його очі були заповнені абсолютною темрявою, а розум затьмарений. У його руці знаходилася бліда голова царя гори Меру, Брахми, з якої вже майже не текла кров. Коли він зустрівся своїм порожнім поглядом, то його вуста розплились у глузливій усмішці. На очах Михаїла можна було побачити струмочки сліз. Він розумів, що перед ним стоїть не його друг, а щось інше в його тілі, але його смерть була б єдиним виходом, щоб зберегти хоч щось у власному домі. Бій між ними був неминучим. Все, що було до цього — це просто мить між початком і кінцем. Повітря навколо них сповнилося вібраціями, ніби саме Небо зупинило своє дихання. Михаїл, немов втілення світла, спалахував, коли кожен його рух розривав темряву, що його оточувала. Енергія граційно текла навколо нього, вимальовуючи візерунки, натомість темрява Люцифера вибухала різкими шипами.

"Ти не розумієш, Михаїле", — його голос звучав як шепіт бурі, його слова розривали повітря. "Ти все ще вірний своїй наївній істині. Але я бачу правду. Правду, яка лежить за межами цього світу. Ми повинні зруйнувати все, щоб побудувати нове, справжнє царство."

Михаїл стиснув кулаки. Він знав, що ці слова були не Люциферовими, але вони ранили, навіть відгукувалися в серці, але це все не мало значення, адже він поклявся донести тягар Ягве. Як же це сталося? Як він міг не побачити? Кожен удар серця Михаїла резонував різким болем, але він не мав іншого вибору. Ця битва була вже не про дружбу, а про виживання.

Люцифер підняв свою праву руку, і темна енергія почала згущуватися навколо його пальців. Вона швидко перетворилася на масивну сферу чорного вогню, що світилося, немов зірка, готова знищити все навколо. Вираз обличчя Михаїла змінився за секунду, коли він зрозумів, що це не зірка, а чорна діра.

— І коли ж ти цього навчився?

— Я ж казав, що тепер знаю істину, що виходить за рамки твого розуміння.

Гіршу ситуацію важко було уявити, чорна діра вже починала трясти Небесний підпростір, втягуючи його. Раптом Архангел відчув неосяжну втому, на його плечі ліг величезний тягар порятунку, він усвідомлював, що навіть якщо зможе це зупинити, то багато хто помре просто від наслідків протистояння двох сил. Невже це й справді кінець?

Зі сторони нічого не було видно лише викиди енергії, що час від часу роздавалися пустими полонинами, де ще кілька хвилин назад були землі Брахми. То світло, то темрява заповняли весь пейзаж, інколи можна було розгледіти 2 фігури, які стояли одна навпроти одної й не зрушували з місця, а просто обмінювалися ударами. Глядачі, якщо їх так можна було вважати були пригнічені величезною силою, якої володіли ці двоє.

Михаїл намагався второпати як йому взагалі це зупинити, пробитися через захист було не так вже й складно, оскільки всі сили Люцифера схоже були направлені на підтримання структури діри, але здавалося, що бездумні залпи енергії просто поглинаються нею, через що вона все більше і більше росте. Паніка пробрала його від голови до пʼят, адже в нього було недостатньо знань принципу роботи цієї сили, щоб її зупинити. Зазвичай все можна зламати грубою силою, але ця штука навпаки тільки втягувала цю силу, найжалюгіднішим було те, що він навіть не атакував ангела, а просто стояв і знищував світ. Наука Пробуджених ще не досягла достатнього рівня, щоб братися за космічні обʼєкти, тож як Люцифер взагалі зміг досягнути таких знань? Висмоктати енергію з чорноти теж не вдавалося, здавалося, що за її горизонтом подій його свідомість, що туди проникала просто обривалася, усі атаки що були спрямовані на демона теж всмоктувалися.