Частина 1 | Аштар та Ярчук

Аштар. Дивне імʼя, еге ж? Навіть якщо скажете, що не дивне, то не повірю, всі вважають, що дивне. Всі, окрім мого батька, який у свій час дуже захопився міфологією. Напевно кожен колись намагався гуглити своє імʼя і потім знаходили якихось видатних людей з подібними, а в мене демон, якийсь культ і вавилонська богиня. Хоча не скажу, що інші діти мене цуралися, коли я була маленькою, навпаки, воно завжди звучало крутіше, ніж звичайні. Саме цим завжди вихвалявся мій тато, крутістю мого імʼя, але я завжди трохи вередувала щодо цього. Гарні ж були часи…

2022 рік, десь у лютому до початку війни…

Дощ та хмари.

Звичайний стан для міста кави.

Добігали останні 5 хвилин першої половини пари з історії філософії, хто ж знав, що реальність і очікування щодо цього предмету будуть настільки різнитися. Цей предмет завжди здавався чимось таким крутим після американських серіалів, коли головні герої задають розвивають цікаві та дебатні питання навколо якоїсь теми, проте насправді за цією призмою кіно ховається величезна кількість інформації, яка не дуже то й потрібна психологу. Звичайно, що для загального розвитку це класно послухати, але коли тебе змушують вчити чужі ідеї і думки, які інколи категорично відрізняються від твого бачення, то це стає дещо мукою. Колись хтось сказав, що філософи не такі вже й мудрі, а просто жили раніше, то виникає багато обурення, оскільки це свого роду знецінення праці людей, але все ж погодьтеся, частка правди у цьому є. Наше технологічне століття дещо відрізняється природою виживання і тепер виживає не той, хто сильніший, а той, хто готовий самостійно думати. Надто багато людей інтегрують у свій світогляд вже написані кимось рядки, проте мало хто намагається творити їх самостійно. 

Мій живіт забурчав, і я знайшла у цьому певне виправдання аби вийти в “туалет” і купити собі щось перекусити. Кілька лиць повернулися на звук дверей, але викладач продовжив вести лекцію, незважаючи на тимчасовий шум. Коридори пустували, а у сірих лютневих вікнах де-не-де було видно заспаних студентів, які ледь-ледь тримають очі відкритими. Кавʼярня біля трапезної була заповнена екранами ноутбуків, інколи здавалося, що це вони ходять пити каву, а не їхні власники. В черзі за чимось смачним в черзі стояла моя подруга-програміст, яка теж схоже втікала від пар.

— Прогулюєш? 

Аліна здригнулася ледь не впустивши телефон:

— Боже, не лякай так

— Можна просто Аш, — я всміхнулася. 

— Ну і жартівниця. Що тут робиш? — вона кинула погляд на мій записник. — Отак ти філософію вчиш? — цього разу посміхалася вже вона.

— Угу. Дуже цікава лекція про те як філософи античності і середньовіччя бачили сум і невизначеність, хочеш зі мною піти послухати?

— Глибоко — вона кивнула з таким серйозним виглядом, що я не втрималась від сміху і кілька працьовитих персонажів повернулося на мене з поглядом, що ніс у собі зауваження. 

А в тебе що?

— А ти чого тут? – спитала я, поки вона замовляла каву.

— Та типу перерва. Програмування нікуди не втече, а я вже ніг під собою не чую, – вона зітхнула. — Присядеш зі мною за компанію. 

— Вибач, але не цього разу, я так чисто перекусити, бо мій шлунок страшніше будь-якого викладача. 

— Ну добре тоді, здибаємося якось іншим разом, папа. 

— Тобі теж. І памʼятай — можна просто Аш.

Аліна всміхнулася, але ніяк не зреагувала вже цього разу на мої дражнилки і пішла за столик, до свого макбука, а я вже не заважала їхньому побаченню. Печивом звісно не наїжся, але виходити більше ніж на 10 хвилин теж, мабуть, не добре, тож я швидко повернулася, перевіряючи перед дверима чи не має на моїх губах крихт. 

Темна фігура сіла на своє місце біля хлопця з потоку, який як тільки поступився їй місцем, тут же заснув. Темне каштанове волосся спадало на її плечі закриваючи вуха з сережками-підвісками, що подарував їй батько кілька років назад на день народження. Вони звисали золотими обелісками, що закінчувалися червоним камінцем. Аштар вже надто нудила ця пара, а дощ за вікном все більше підбурював бажання залишитися вдома і коли прозвучало довгоочікуване “Побачимося наступного тижня” вона зразу інстинктивно підскочила і почала хутко збиратися, щоб як можна швидше піти, але хлопець, що заснув так і продовжив валятися на парті.

— Ей, сонько, пропустиш? — спиталася я в нього, паралельно задумуючись чи бачила його хоч раз. 

Він повільно відкрив очі і граційно випрямився:

— Звичайно пропущу, міледі, — відповів він.

— Ти взагалі з психології? — пропустила я повз вуха його дивну відповідь. 

— Ааа, то я на психологію попав? — він побачив щире здивування на моєму обличчі. — Жартую, я сьогодні перший день. Мене до речі Мор… Марко звати, будемо знайомі, — простягнув він руку в знак привітання.

— Я Аштар, ну якось ще побачимося, — оминула я його і пішла далі. 

Під парасолькою, яку час від часу видувало з моїх рук вітром я змогла спуститися від УКУ до трамвая девʼятки. Вулиці були геть не заповнені людьми, а поміж бруківок утворювалися невеличкі калюжі. Червоне світло ліхтарів мерехтіло через призму крапель дощу з кожною машиною, що проїжджала. 

Практично пустий трамвай зупинився переді мною  і з легеньким скрипом відкрив двері середнього вагона. 

Разом з тим як вона зайшла всередину навушники розрядилися і вона зразу ж поринула у вир думок. Одночасно й хотілося, й не хотілося додому. Чотири роки тому все було інакше, дім був затишним куточком, де панувала любов, але в один день все перевернулося догори дриґом. 

Єким Лісовий — зник у 22 травня 2017 року
Свідки: Аштар Лісова (дочка)
Обставини: Невідомі. Після чергової прогулянки з дочкою у парк зник, наче під землю провалився. Жодних слідів, жодних підозрюваних чи чогось схожого. Дочка нічого не памʼятає (лікарі поставили у заключенні, що це через шок).  Справа була заморожена через відсутність нових фактів і можливих підозрюваних