Одержимість деталями

Теплодар не був містом у звичному розумінні цього слова. Це був бетонний острів, що застряг у часі серед океану випаленого степу. Сергій зняв кімнату в типовій п'ятиповерхівці на вулиці Енергетиків. Будинок пахнув старою засмажкою, вологим підвалом і чимось солодкувато-гнильним, що нагадувало запах залежаних ліків. Його кімната була заставлена меблями, які бачили ще будівництво АЕС: диван із проваленими пружинами, шафа, що скрипіла, як жива істота, і шпалери в дрібну квіточку, які відклеювалися від стін довгими смугами, нагадуючи шкіру, що злазить після опіку.

Він мав би поїхати ще тиждень тому. Колесо заклеїли в місцевому гаражі, дамбу почали ремонтувати, а бос із Одеси, Віктор Петрович, уже обірвав йому телефон. Але Сергій не міг. Щоразу, коли він сідав у «Шкоду», щоб виїхати на трасу, його руки починали німіти, а в роті з’являвся той самий металевий присмак.

Його тягнуло назад до АЗС «Прогрес». Це було схоже на свербіж глибоко під черепом, який можна було вгамувати лише звуком падаючої монети в надра «Провісника».

Минуло три дні, відколи він перестав відповідати на дзвінки. Телефон лежав на підвіконні, вібруючи від нескінченних повідомлень. «Сергію, ти де?», «Клієнти чекають», «Ти звільнений, якщо не з'явишся до вечора». Він дивився на екран з байдужістю людини, що спостерігає за метушнею мурах. Тепер він знав, що справжнє життя — не в таблицях Excel і не в продажах аміачної селітри. Справжнє життя було записане на жовтих і чорних картках картону.

Він став приїжджати на заправку щовечора, перед самою комендантською годиною, коли степ накривали сині сутінки. Старий заправник більше не розмовляв із ним. Він лише сидів на своєму табуреті, дивлячись у порожнечу, а його самокрутка тліла, випускаючи цівки диму, що в нічному світлі здавалися моцаками якогось підземного звіра.

— Ще одну, — прошепотів Сергій, кидаючи монету.

Він уже витратив усі паперові гроші, розмінявши їх на дріб’язок у продуктовому магазині біля дому. Касирка дивилася на нього з підозрою — він не голився кілька днів, його очі запали, а від сорочки тхнуло перегаром і дешевою ковбасою.

Автомат видав картку. Вона була теплою, майже живою. Сергій схопив її пальцями, що тремтіли.

«МАРИНА ТОБІ ЗРАДЖУЄ З ТВОЇМ БОСОМ. ВОНИ ЗАРАЗ У ВАШОМУ ЛІЖКУ».

Сергій відчув, як світ навколо нього хитнувся. Це не могло бути правдою. Марина? Його Марина, з якою вони вибирали фіранки в спальню лише минулого місяця? І Віктор Петрович, ця лиса жаба з масними пальцями?

Він кинувся до телефону. Набрав її номер. Один гудок... другий... третій... Марина підняла трубку. Голос у неї був сонний, злегка приглушений.

— Сергію? Ти де зник? Ми всі хвилюємося...

— Де ти? — просичав він. — Хто з тобою?

— Що за питання? Я вдома, сплю. Сергію, ти п'яний?

— Я знаю, що він там! Подай йому трубку!

Він почув на задньому фоні тихий чоловічий сміх — короткий, самовпевнений. А потім лінія обірвалася.

Сергій опустився на коліна біля «Провісника». Він не відчував люті. Тільки порожнечу. Величезну, як Барабойське водосховище вночі. Він знову кинув монету. Він мусив знати більше. Йому потрібна була ця отрута, щоб заповнити вакуум усередині.

Наступна картка була ще коротшою.

«ТВІЙ БАТЬКО НЕ ПРОСТО ПІШОВ. ВІН ТІКАВ ВІД ТЕБЕ. ВІН БАЧИВ, ЩО ТИ ТАКИЙ ЖЕ, ЯК ВІН».

Ці слова вдарили сильніше за новину про зраду. Його батько зник, коли Сергію було вісім. Мати завжди казала, що він поїхав на заробітки на північ і не повернувся. Але Сергій пам’ятав той погляд перед від’їздом. Погляд, повний не ненависті, а жаху. Батько дивився на сина так, ніби побачив у його очах безодню.

Сергій повернувся в кімнату, купивши дорогою пляшку «Козацької Ради». Він пив прямо з горла, сидячи на підлозі в темряві. Спека в Теплодарі не відступала навіть уночі, вона просочувалася крізь стіни, стискала легені. Він розклав на підлозі всі картки, які зібрав за ці дні. Вони світилися в слабкому світлі місяця, ніби маленькі надгробки.

— Ти віриш мені, так? — прошепотів він у порожнечу. — Ти єдиний, хто не бреше.

Він почав бачити закономірність. Кожна картка руйнувала ниточку, що зв'язувала його з минулим життям. Робота, дружина, пам'ять про батька — усе згорало в полум'ї «Провісника». І на попелі залишався лише Сергій, один у цьому напівмертвому місті, де реактори ніколи не запрацюють, а сонце ніколи не перестане палити.

Він зробив довгий ковток горілки. Печія в шлунку здавалася приємною — вона була реальною. Він знав, що завтра знову поїде туди. У нього залишилося ще кілька монет. А коли вони закінчаться... що ж, він щось придумає. «Провісник» вимагав жертв, і Сергій був готовий віддати все, аби лише не повертатися в світ, де панують брехня та зрада.

Він заснув прямо на підлозі, стискаючи в кулаці чорну картку про дамбу. Йому снилося водосховище. Але замість води там були тисячі чорних картонних карток, і він тонув у них, не в силах вимовити жодного слова.