Вода сьогодні голодна

Процес заміни колеса в сорокаградусну спеку на узбіччі розбитої дороги — це окремий вид тортур, який не описаний у жодній релігії. Сергій проклинав усе: фірму з її «Агро-Хімом», Одеську область, інженерів «Шкоди» і особливо той іржавий цвях, який він так і не зміг витягнути з пошматованої гуми. Коли він нарешті закрутив останню гайку на вузькій, схожій на іграшкову, «запасці», сонце вже почало торкатися обрію.

Йому довелося розвернутися. Їхати в Теплодар на «докатці» було б божевіллям — ці шини не розраховані на довгі дистанції по таких дорогах. Найближчим місцем, де можна було бодай якось підкачати колесо або залатати дірку, була та сама АЗС «Прогрес».

Коли він під’їжджав до заправки, небо змінило колір з білястого на тривожний, густий помаранчевий. Сонце сідало прямо за недобудовані реактори АЕС, і їхні бетонні кістяки тепер нагадували гігантські чорні корони, покладені на голову вмираючого титана. Тіні від корпусів простяглися на кілометри, накриваючи степ холодною, неживою темрявою.

Цього разу біля каси хтось був.

На старому дерев’яному табуреті сидів чоловік. Він був настільки худим і нерухомим, що Сергій спершу прийняв його за купу ганчір’я. На ньому була засмальцьована синя куртка з написом «Нафтогаз», яка давно втратила форму. Пальці старого, жовті від багаторічного паління найдешевшого тютюну, тримали самокрутку, з якої ліниво піднімався сизий дим.

— Добрий вечір, — гукнув Сергій, виходячи з машини. — У вас є компресор? Або хоча б латки для шин?

Старий не поворухнувся. Він навіть не підняв голови. Його погляд був прикутий до Барабойського водосховища, яке в променях заходу виглядало так, ніби його заповнили густою, темною кров’ю.

— Зачинено, — прохрипів старий. Голос був схожий на звук каміння, що перетирається в жорнах.

— Як зачинено? Колонки ж світяться! — Сергій вказав на тьмяні цифри лічильників.

— Для тебе — зачинено, — відрізав заправник і нарешті глянув на Сергія.

Його очі були тьмяними, вкритими катарактою, ніби затягнуті молочною плівкою. У цьому погляді не було злості — лише нескінченна втома і щось схоже на жаль. Він знову затягнувся димом, і Сергій відчув різкий, нудотний запах «Ватри».

Сергій хотів обуритися, але слова застрягли в горлі. Він мимоволі перевів погляд на «Провісника». Сріблястий автомат стояв у густій тіні навісу, і здавалося, що він став ще більшим. Вібрація, яку Сергій відчував раніше, тепер стала відчутною на рівні грудної клітки — низьке, ритмічне гудіння, що збігалося з пульсом.

Він не хотів цього робити. Він відчував, що кожен крок до автомата — це помилка, яку неможливо буде виправити. Але цікавість, приправлена липким страхом, виявилася сильнішою за здоровий глузд.

Він знову дістав монету. Цього разу пальці тремтіли так сильно, що він ледь влучив у щілину.

Клац. Дзинь. Скрегіт.

Старий заправник раптом завмер. Самокрутка випала з його пальців, розсипаючи іскри по потрісканому асфальту. Він повільно перехрестився — не так, як це роблять у церкві, а якимось дивним, перевернутим жестом.

Лоток автомата виплюнув картку. Вона була чорною. Не просто темною, а вугільно-чорною, з білими літерами, які, здавалося, світилися власною внутрішньою люттю.

Сергій підняв її. Папірець обпікав шкіру, ніби він щойно витягнув його з вугілля.

«НЕ ЇДЬ ЧЕРЕЗ ДАМБУ ПІСЛЯ 21:00. ВОДА СЬОГОДНІ ГОЛОДНА».

Сергій відчув, як крижаний протяг пробігся по його спині, попри те, що повітря все ще було гарячим. Він глянув на годинник. 20:15. До дамби було всього п’ятнадцять хвилин їзди. Це був найшвидший шлях до Теплодара і далі на трасу до Одеси. Інша дорога — через Овідіополь — була довгою, розбитою і додавала щонайменше півтори години до маршруту.

— Що це за хрень? — прошепотів він, обертаючись до старого. — Звідки він знає про дамбу?

Старий заправник підвівся. Він здавався неймовірно високим у сутінках, що стрімко згущувалися.

— Вона завжди голодна, — сказав він, дивлячись повз Сергія на водосховище. — Але сьогодні — особливо. Ти почув його, хлопче. Апарат не помиляється. Він ніколи не помиляється.

Сергій хотів розсміятися, хотів назвати старого божевільним, а автомат — зламаним шматком радянського металобрухту. Але перед очима стояв іржавий трупний цвях у колесі.

Він сів у машину, зачинив дверцята і вдарив по керму.

— Божевілля. Це просто збіг. Дамба стояла сорок років, що з нею станеться за ніч?

Він виїхав із заправки. Перед ним було роздоріжжя. Прямо — дамба, де вже починали мерехтіти ліхтарі. Направо — темна, побита об’їзна дорога, що зникала в чорному степу.

Сергій дивився на годинник. 20:30. 20:45. Він згадав слова на картці: «Вода сьогодні голодна». Ці слова не звучали як попередження інженера. Вони звучали як опис хижака.

В останній момент, уже майже доїхавши до в’їзду на бетонну перемичку дамби, Сергій різко викрутив кермо вправо. «Шкода» зарипіла, «запаска» жалібно пискнула, але машина пішла в об'їзд.

Наступного ранку Сергій прокинувся в задушливому номері готелю «Енергетик» у Теплодарі від звуку телевізора в коридорі. Хтось із покоївок голосно ахнув.