Перша зустріч

Повітря на заправці було важким, як сира нафта. Воно застрягало в горлі, залишаючи присмак пилу та дешевого 80-го бензину, який тут, здавалося, розливали ще за часів розпаду Радянського Союзу. Сергій стояв перед «Провісником», відчуваючи, як піт тонкою цівкою стікає по хребту.

Автомат виглядав по-справжньому моторошно. Хтось ретельно заварив отвори для сиропу, а на місці, де колись милися склянки, тепер темніла вузька щілина, схожа на беззубий рот. Срібляста фарба місцями здулася пухирями, оголюючи стару іржу, яка нагадувала засохлу кров.

— Гей! Є хтось? — знову гукнув Сергій.

Відповіддю йому було лише далеке вороняче каркання з боку водосховища. Стара «Шкода» позаду нього знову видала якийсь металевий «дзинь», ніби натякаючи, що її терпіння закінчується.

Сергій витягнув з кишені жменю дріб’язку. Серед ключів і чеків знайшлася блискуча монета у п’ять гривень. Він глянув на зображення гетьмана на монеті, потім на щілину автомата. В інший час він би пройшов повз, але зараз, у цьому випаленому степу, посеред недобудованого міста, йому потрібен був бодай якийсь знак, що світ ще працює за логічними правилами. Або просто розвага для розуму, що почав підплавлятися від спеки.

Він закинув монету.

Звук падіння металу всередину був несподівано довгим. Монета не просто впала — вона полетіла кудись углиб, б’ючись об численні шестерні та важелі. Потім автомат «ожив». Це не було звичайне гудіння електрики. Всередині «Провісника» щось заскреготало, ніби старий механізм болісно намагався згадати, як це — рухатися. Потім почувся короткий, різкий свист, і з щілини в лоток вилетів клаптик жовтуватого картону.

Сергій простягнув руку. Папірець був теплим. Навіть гарячим.

На ньому не було друкарського шрифту. Слова були витиснені, ніби старою друкарською машинкою, де стрічка вже давно засохла, залишивши лише глибокі сліди на папері.

«ПЕРЕВІР ЛІВЕ ЗАДНЄ. ЦВЯХ УЖЕ ЧЕКАЄ».

Сергій прочитав це двічі. Потім засміявся — коротким, сухим сміхом.

— Ну звісно. Маркетинговий хід місцевого шиномонтажу, — пробурмотів він. — Старий трюк. Залякай клієнта, і він приповзе до тебе за допомогою.

Він кинув картку назад у лоток, але та, ніби підхоплена раптовим протягом, вилетіла і приземлилася біля його черевика. Сергій не став її піднімати. Він підійшов до лівого заднього колеса своєї «Шкоди». Нахилився, обійшовши машину. Шина виглядала ідеально — стара, злегка стерта на протекторах, але ціла. Жодних цвяхів, жодних порізів.

— Хрін вам, а не мої гроші, — кинув він у бік зачиненої каси.

Він сів у салон. Двигун завівся з натугою, випустивши хмару сизого диму. Сергій різко рушив з місця, здіймаючи хмару пилу, яка на мить приховала від нього і заправку, і сріблястого «Провісника», що продовжував тихо вібрувати під навісом.

Він виїхав на трасу, що вела до Теплодара. Стрілка спідометра ледь перетнула позначку шістдесят. Дорога тут була жахливою — старі бетонні плити, що розійшлися, створювали постійний ритмічний звук: тук-тук, тук-тук. Це заколисувало. Сергій почав думати про вечір у готелі, про холодне пиво і про те, як він розповість Марині про цей дивний автомат.

Минуло рівно дві хвилини. На електронному годиннику панелі цифра 14:42 змінилася на 14:44. Орієнтир — бетонна стела з назвою міста — була вже зовсім близько.

Раптом звук дороги змінився. Ритмічне постукування перетворилося на важке, чавкаюче ляпання. Сергій відчув, як кермо почало вириватися з рук, тягнучи машину вліво, у бік зустрічної смуги, де, на щастя, нікого не було.

— Твою ж наліво! — вилаявся він, тиснучи на гальма.

Машину кинуло в занос. Задня частина «Шкоди» почала танцювати на розпеченому асфальті. Сергій бачив у дзеркало заднього виду, як шматки гуми розлітаються в різні боки. Він зупинився лише на самому краю узбіччя, ледь не злетівши в кювет.

Серце калатало десь у горлі. Він хвилину просто сидів, тримаючись за кермо, слухаючи, як тріщить остигаючий метал. Потім вийшов.

Ліве заднє колесо було знищене. Воно не просто спустило — шину розірвало навпіл, оголивши металевий корд. А прямо посередині того, що залишилося від протектора, стирчав іржавий, довгий цвях. Це не був звичайний будівельний цвях. Він виглядав старим, з великим капелюшком, ніби його витягли з ящика труни або з балки старого будинку.

Сергій подивився назад, у бік заправки. Її вже не було видно за вигином дороги, але він чітко згадав тепле відчуття картки у своїй руці.

— Цвях уже чекає, — прошепотів він.

Він глянув на свої руки. Вони тремтіли. І справа була не в аварії. Справа була в тому, що він точно знав: коли він дивився на колесо на заправці, ніякого цвяха там не було. Колесо було чистим.

Цвях з'явився нізвідки. Або, що ще гірше, він з'явився саме тому, що так було написано на картці.