В'їзд у місто-привид

Серпень в Одеській області не просто гріє — він намагається випарувати твою душу разом із залишками вологи з пор. Сергій відчув це всім тілом, коли його стара «Шкода Октавія» 2004 року випуску почала видавати звуки, схожі на кашель старого курця, що помирає від емфіземи. Кондиціонер здався ще пів години тому, виплюнувши останню порцію прохолодного повітря десь біля Вигоди, і тепер салон нагадував бляшану коробку з-під сардин, забуту на розпеченому пляжі.

Сергій витер піт з чола рукавом сорочки, яка вже давно втратила свою «торгову» свіжість. Він був торговим представником компанії «Агро-Хім-Південь», і цей день був офіційним спонсором його невдач. Три фермерські господарства поспіль відмовилися від нових добрив, посилаючись на посуху і «погані передчуття». Останньою надією був невеликий склад у Теплодарі, хоча Сергій і сам не розумів, на що сподівається в місті, яке саме по собі було пам'ятником нездійсненим надіям.

— Давай, старенька, ще трохи, — прошепотів він, стискаючи липке кермо.

Навколо розкинувся одеський степ — нескінченне море пожухлої трави кольору брудного золота. Під цим нещадним сонцем навіть цикади звучали як електричні перешкоди в несправному радіоприймачі. Праворуч зблиснула важка, нерухома гладь Барабойського водосховища. Вода здавалася густою, як мазут, і зовсім не обіцяла прохолоди.

Сергій глянув на обрій. Там, над рівною лінією землі, піднімалися бетонні велетні — недобудовані корпуси Одеської атомної станції. Теплодар мав стати містом енергетиків, українським Прип'яттю, але без вибуху — лише з повільним згасанням. Атомна станція так і не народилася, залишивши після себе лише кістяки реакторів, які дивилися на світ порожніми очницями вікон. Це було місто застиглого часу, де 1986 рік тривав вічно.

Перед самим в’їздом у місто, біля повороту на дамбу, він побачив її. АЗС «Прогрес». Назва була настільки іронічною, що Сергій мимоволі криво посміхнувся.

Це була декорація до фільму жахів 90-х, що якимось дивом вціліла під солоними вітрами з лиману. Вицвілий жовтий навіс провисав під власною вагою. Бензинові колонки з механічними лічильниками, де цифри перегорталися з гучним «клац-клац», виглядали як інопланетні артефакти. Асфальт навколо був поцяткований тріщинами, крізь які пробивався цупкий бур'ян, здатний вижити навіть в епіцентрі ядерного вибуху.

Сергій загальмував. «Шкода» сіпнулася і затихла з полегшеним зітханням пари з-під капота. Він вийшов з машини, і спека вдарила його по голові, як мокра пильна ковдра. Світ навколо на мить поплив. Тіні були занадто короткими, занадто гострими. Тут пахло розігрітим гудроном, соляркою і чимось ще — ледь вловимим металевим присмаком, який зазвичай буває перед грозою, хоча на небі не було жодної хмаринки.

Вікна каси були завішені брудними жалюзі. Жодного звуку, крім далекого гудіння трансформатора. Сергій відчув дивне бажання негайно сісти назад у машину і котитися на нейтралці аж до самої Одеси, але стрілка бензобака лежала на нулі так само безнадійно, як і його плани на кар'єрне зростання.

Він зробив крок до входу, і саме тоді помітив Його.

Автомат стояв у затінку під навісом, прикутий важким іржавим ланцюгом до опорної балки. Це був старий радянський апарат для газованої води — один із тих червоних монстрів, які колись стояли на кожному кутку. Але цей був перефарбований у тьмяно-сріблястий колір. Замість напису «Вода» зверху була приклеєна саморобна табличка з оргскла, на якій чорним маркером, що вже почав вигоряти на сонці, було виведено одне слово:

«ПРОВІСНИК»

Під словом була намальована стилізована рука з розкритою долонею.

— Ну і дира, — вголос промовив Сергій, щоб розігнати тишу, яка почала тиснути на вуха. Його голос прозвучав чужо, ніби належав комусь іншому.

Він підійшов ближче. Автомат не гудів, він... вібрував. Ледь помітно, на самій межі сприйняття. Сергій помітив, що в щілині для монет застрягла стара п’ятигривнева купюра, а поруч у металевому лотку, куди раніше випадала склянка, лежав шматок картону.

Сергій озирнувся на заправку. Жодної душі. Тільки бетонні блоки недобудованої АЕС на горизонті здавалися тепер трохи ближчими, ніж хвилину тому.

Він потягнувся до кишені за дріб'язком, ще не знаючи, що цей рух щойно підписав вирок його колишньому життю.