Епілог

Вінтажна занавіска плавно колихалась від протягу. В кімнаті лише вона виглядала живою. Пузатий годинник цокав тихо, його вигорілі стрілки побрались ледь помітною іржею, що заважала спритно вилупцьовувати секунди. Біля нього стоїть пуста чарка, ніхто не зриває для неї квітів. Прогнувся й сервант. Він достатньо піддався тяжкості книжок, які баба Тася щодня протирає. Перед рядами книжок красується фотографія її улюбленого онука. Кожного разу вона зажурено видихає, цілує її та ставить на місце. Туга застилає очі, яку вона проганяє палицею, аби та не надумала повертатись. Місце на кріслі біля вікна тепер завжди зайняте. Марія не відходить ні на мить. Сидить та не ворушиться, немов самостійно проголосила себе членом Королівської Гвардії. Вона дивиться далеко за межі неба, очікуючи, коли пекучий біль залишить за собою ледь помітний слід. Але, схоже, йти він нікуди не збирався, тільки сильніше заганяв колючі шпичаки в самісіньке серце, зсередини прорізуючи рубцьовані рани. Пейзаж за вікном більше не втішав. Листя непривітно било по шибці, немов пружний хлист залишав свій розріз на шкірі. Марія не реагувала, здавалось, її погляд прилип до блідого горизонту, і більше нічого значення не мало. Баба Тася заморилась змінювати одну тарілку за іншою – Маша не доторкалась до їжі. Поставивши перед дівчиною чергову тарілку, від якої доносився запах втраченого літа, вона запитала:

- Я наварила вареничків. З вишнею. Будеш?

Марія знов не ворухнулась, на що бабуся видихнула:

- А він би їх ще кип’ячими хапав.

Дівчина нервово видихнула та опустила ноги на підлогу – перша зміна за день. Так і залишившись байдужою до обіду, Марія продовжила дивитись у вікно. Та ігнорувати бабу Тасю довго не міг ніхто. Бабуся простягнула білий конверт:

- Минулого разу ти забула забрати. Відкриєш?

Маша прийняла листа, її рухи видались лінивими та безцільними. Але коли побачила на конверті власне ім’я, що було виведено добре знайомим каліграфічним почерком Богдана, поспішила розірвати. На коліна впали два квитки на виставу «Вечеря з дурнем». Назва видалась їй знайомою. В конверті також було й послання: «Як обіцяв. Уявляєш, пройшло майже п'ятнадцять років, а п’єса досі актуальна. І я, так чи інакше, піду на неї з тобою, щоб довести – воно того варте. P.S. І більше ентузіазму в голосі». Марія відчула, як сльози стали здушувати горло. Вони з Богданом ще стільки мали зробити. Все мало бути інакше, як він і обіцяв.

- Обіцянки треба дотримуватись! – заплакала Марія, відкинувши листа геть з поля зору.  

Баба Тася злякалась, голос Маші звучав хрипло. Дівчина зовсім зневірилась від горя. Але сріблястий браслет все ще висів на зап’ясті Марії, як остання крихта віри, остання цитадель надії. Тож Таїсія вирішила спробувати заспокоїти її своїм тихим наспівом, який завжди відволікав маленького Богдана. Присівши на тахту та діставши в’язання, бабуся висмикувала рядки з пісні, яка стала провісником невідворотних подій. Маша все тряслась від печалі, змахуючи кришталеві сльозинки. А Бабуся Таїсія все тихенько наспівувала невідому Марії пісню, останній рядок якої змусив її серце нервово зжатись:

«Час застиг, а попіл все кружляє,

У дзеркалі той, кому віри немає.

Вдалині чути - мелодія грає.

Відверту правду вона ще не знає».