Глава 8

З того вечора ніхто не проронив і слова. Марія все поривалась обговорити все з Богданом, враховуючи, що її оповідка на озері мала запевнити хлопця в реальності подій. Але Богдан поринув глибоко в свої думки, не реагуючи на старання подруги. Що її не на жарт виводило з себе, аж поки вони не опинились у дівчини вдома, де вона й зірвалась:

- Я хочу з тобою поговорити. І ти не підеш, поки ми цього не зробимо.

- Нам нема чого обговорювати, - Богдан поставив валізу біля шафи та збирався піти, та Марія схватила його за рукав:

- Є! Перед тим, як я втратила свідомість, я пам’ятаю очі грабіжника. Ними пройшла тінь. Тінь, Богдане! Та сама, як в дитинстві!

- Припини додумувати те, чого не було. Це лише полохлива нічна історія, - цокнув хлопець.

- Лише? Лише? – закричала Марія. – Вся клята легенда – уривки з мого власного життя.

- А ось це? – дівчина тикнула Богданові його ж браслетом, що каменем хитався на її зап’ясті. – Мене затягувало й затягувало. І якби не брязкітка – все, прощавай. Тримай, я повертаю тобі браслет. Я знаю, коли чорнота прийде, я її почую. Тож ти бережи себе.

- Маріє, це просто казка. Видумка. Як ще тобі це розтлумачити? – стиснув повернену прикрасу Богдан.

- Твоя бабуся вірить, бо в неї всі дзеркала завішені. Весь час! – тон дівчини все ще був надвисоким.

- Дурниця, дурниця, дурниця, - не здавався Богдан. – Дурні забобони.

- Я – Провісник, і вона це підтвердила!

- Так що ти пропонуєш?! – не стримався Богдан, його голос, здавлений острахом, зривався. – Кружляти містом?! Чекати на грім, на сигнал потягу?! І що? Голими руками ловити чорноту? Сюжет більше підходить для нового сезону «Надприродного», якого вже не буде! НЕ БУДЕ!

Розлючений Богдан потужно бахнув дверима за собою. Стіни затрусились разом з Марією. Вона впала на коліна та заплакала. Хлопець правий. Але що тепер робити з цією правдою?

Дівчина не могла заснути і вдома. Безцільно гуляючи сторінками в Інтернеті, вона сполохалась, коли надійшло голосове повідомлення від Богдана: «Пробач мене. Легенда справді звучить реалістично. Давно у театрі…коли ми побились з Павлом… мене теж притягувало до уламків. І… Не знаю, як ти, а я наляканий до смерті. Я не хотів би ще більше влазити в це. Не хотів би, щоб і ти вплутувалась. Думаю, залишити все, як є, не вийде, тож може приймеш мою пропозицію, та ми поїдемо звідси, спробуємо забути?». Його голос звучав рівно, видно за час, проведений на самоті, він встиг все продумати. З якоїсь невідомої дівчині причини вона враз заснула, так і заливши Богдана без відповіді. Уві сні їй примарився той самий грабіжник. Тільки тепер вже вона втікала від нього, від його погляду. Хоч очі іскрилися темним димом, проте Марія закладалась – раніше вона вже стикалась з власником цих очей. Так і не виспавшись, дівчина, наче зомбі, обходила острівця з годинниками в «00:00», марно повторюючи назви та характеристики, що ніяк не лізли до її голови. Екран її мобільного світився від декількох пропущених – Богдан все намагався зв’язатись, але Маша не була впевнена, що саме відповісти. Яну турбувало смикане самопочуття колеги, не хотіла залишити її саму, та вибору не було. Їй конче потрібно до стоматолога, тож вона мала залишити магазин раніше. Сотню разів повторивши алгоритм «Як вірно зачинити магазин», Яна все одно переймалась, що за Марією ніхто не нагляне. Дівчина все кружляла між вітринами, звіряла цінники, підтирала ледь помітну пилюку, аж поки не скрикнула Яна, хапаючись за серце. Різкий грім вдарив без попередження, і Марія аж прозріла. Непогода змусила її пригадати людину, яка переслідувала її вночі, - грабіжника. Вибігши до вбиральні, Марія почала дзвонити Богдану:

- Це був Павло!

- Не зрозумів? – пробуркотів заспаним басом Богдан. – Машо?

- Грабіжник! Це Павло, драггер.

- Впевнена?

- Так-так-так.  

- То мені не примарилось, бармен у тому ресторані не просто був схожим на Павла. Він ним і був, - здогадався хлопець і спробував заспокоїти подругу. - Не панікуй, з магазину нікуди не виходь. О сьомій заберу тебе.

- Ти можеш приїздити і забрати мене прямо зараз? Я готова бігти куди завгодно, - згодилась Марія, забувши про обіцянку, котру дала Яні.

- Гаразд. Не панікуй, - ще раз наголосив Богдан.

- Скоріше, благаю.

- Але також треба повідомити поліцію, - вказав він.

- Ні, там Назар, - тряслась Марія. – А якщо вони спільники? Я…Я не довіряю нікому. Будь ласка, Богдане, прошу.

- Добре-добре, я вже одягаюсь.

Виклик завершився, і Марія на ватяних ногах, наче заведена лялька, повернулась до зали.

- Я вже маю піти, - зірвалась з місця Яна.

- Піти? – занервувала Маша.  

- Так, хочу добратися до лікарні, поки дощ не намочив мої нові туфлі, - застібуючи сумку, пояснила дівчина. - Не забудь опустити ролети і перевірити сигналізацію.

- Ти не можеш піти.

- Ага, можу, - кривлялась Яна, - слухай, невже ти ще не оговталась від удару? Виглядаєш нормально, але якась незграбна чи що. Розслабся і візьми себе в руки.