Хвиля жваво неслась між двома крутими схилами неспинного вечірнього міста, випереджаючи братів та сестер, засліплених відблисками ввімкнених лампочок у панорамних вікнах горбатих багатоповерхівок. Вона мала якнайшвидше дістатися до берега, відбитися та повернутися назад, стати в ряд, продовжити переливатися довжелезною рікою, краю якій тут не було. На всипаному округлими валунами березі виднілися дві невисокі постаті. Вони й гадки не мали, що на них полює одна маленька хвилька, що бажала помурашити їхню шкіру.
Дівчина занурила ноги у прохолодну вечірню воду і бовтала ними то сильніше, то повільніше. Бризки лоскотали литки, а вона зажмурювалась від задоволення та ледь стримувала ліниву посмішку. Хлопець, що сидів зовсім поруч, відчував жагучу потребу милуватися дівчиною знову і знову, немов хтось позаду нашіптував, що насолоджується він востаннє. Дика образа вирувала у його душі, що її більше захоплювали хвилі, які намагалися розрізати прибережні валуни, ніж він сам. Та за жодних обставин хлопець не впустить цю безцінну мить – бути поряд з другом, якому довіряєш понад усе, та ще й такому симпатичному другові. Вітер граціозно підкидував то одну косу дівчини, то іншу, а неслухняні прядки над чолом, що повипадали із зачіски, притягував до носа. Вона смішно ялозила по ньому, дмухаючи, коли волосся тікало від пальців і лізло до очей. Хлопець силився запам’ятати кожну лінію обличчя, кожен рух тіла дівчини, хоч раз за разом вхоплювати нову дрібничку ставало все важче – вечоріло надто швидко. Місяць, що вступав в своє право володарювати на небесному схилі, залишив свій королівський штамп на воді, його образ хитався, коли високі бризки падали на нього від ударів п’яткою, порушуючи баланс блідого кола. Ставало прохолодніше, дівчина натягнула джинсовий піджак, який до цього був їй за подушку для сидіння. Застібнувши всі ґудзики та відкотивши рукава, вона повернулася до штовхання коротких хвиль. Вітер стихав, річка потроху заспокоювалась. Природа завмирала, очікуючи на сильніший приплив ближче до півночі.
Місячний силует закотився за єдиний міст між урвистими берегами мільйонного міста. Він був обтяжений машинами, що спішили додому. Їхній гул летів наверх до неба, перебиваючись звуком хвиль. Реагуючи на сигнал одноманітних автівок, дівчина підняла голову догори та грізно звела брови:
- Мало бути тихо.
Вони стисла вуста в німому протесті проти набридливого пізнього шуму та з соромом глянула на кращого друга:
- Вибач, Богдане.
Хлопець не одразу зрозумів, що дівчина щось каже. Перед ним - слабке ворушіння губ. Нижню вона завжди кусала до незначних ранок, коли надзвичайно нервувала. Запам’ятав за роки навчання. І зараз він обводив, ніби притрушені маленькими порізами, покусані вуста - результат зданих останніх шкільних екзаменів – щоб вчасно додумати сказане дівчиною й не мати безглуздий вигляд.
- Ми можемо пройтися берегом, подалі від машин, - запропонувала вона, і, не дочекавшись згоди, намертво зав’язала кросівки і простягнула йому руку, - ходімо!
Богдан не вагався ні секунди. Куди б вона його не потягла, він завжди піде за нею. Відповідальна та далекоглядна – вона була йому за зірку, що показувала вірний шлях. Не варто обдумувати чи направо піти, чи на наліво, чи прямо. Варто йти тільки за нею: за справедливими переконаннями, за непохитною впевненістю та за безкраїми знаннями. Ні кроку назад. Хлопець взявся за руку, не втримав рівноваги, послизнувшись на затертому хвилями мохові, що обліпив каміння. Богдан вхопився за її руку так цупко, що його браслет з срібним пером, який він не знімав з дитинства, підлетів та вдарив ґудзик на рукаві жакету дівчини. Позаду роздався грім. Вона злякалась та стрепенулась, що не завадило їй вчасно потягнути хлопця на себе, перш ніж його нога застрягла між валунами.
- Грім? – здивувалась дівчина, повернувшись у напрямку звуку. – Час додому?
Міцно підтримуючи Богдана, дівчина допомогла йому відійти від валунів та води, яка вже не буянила. Штиль. Стало так тихо, що загривком пробігла зграя мурах. Богданові це не подобалось. Смикало відчуття, що спокій поступово сходить нанівець, поступаючись ледве помітній тривозі. Він дивився вглиб річки, немов там були відповіді.
- Блискавка не спалахувала, - міркував він.
- Що? – не почула дівчина, зайнята вибиранням схилом.
- Блискавка не спалахувала, - повторив гучніше хлопець, в два кроки опинившись біля неї. – Блискавка передує громові.
Дівчина ще раз озирнулась на небо. Чисте, безхмарне. Ні натяку на грозу та буревій. Тільки-но вона зібралась підкинути декілька здогадок, як її намір було перебито:
- Ви тільки-но гляньте хто тут.
Під швидкою ходою восьми хлопчаків шелестіла рідка галька. Враз вони зупинились, стіною вишикувавшись перед парою, пропускаючи вперед свого ватажка.
- Назар, - впізнав однокласника Богдан. Власне, вже колишнього однокласника.
- Богданчик та Марійка, - оповістив він свою банду. - Чуєте, як щебече Амур?
Заразний сміх розійшовся серед зграї. Богдан впізнав ще кількох однокласників, останні видалися йому незнайомими. Назва шайки вже вертілася на Марійчиних вустах – «Даггери». Від них чекати на добрі вісті марно. Нахабне хуліганство, дрібні крадіжки, псування майна – все, чим славилися ці хлопці.
- Кавалер і дівка - аж дивитись гидко, - почали викрикувати з натовпу, викликаючи нову хвилю заливистого сміху.
#10390 в Любовні романи
#2295 в Любовне фентезі
#5392 в Фентезі
#1358 в Міське фентезі
кохання і пригоди, магічна прикраса, містика пригоди любовна історія
Відредаговано: 29.08.2020