Пролог

Фігурна стрілка пузатого будильника гучно вистукує кожну секунду, немов зачіпається за скручені металеві троси. Ледь зів’ялі жовті кульбабки, що доживали у високій чарці з водою, спустили свої голівки додолу, співпереживаючи нескінченній долі старого годинника. Звук його болючих переживань відстукувався від стін та повертався до володаря, посилюючи страждання. Вічне пекло. Неосяжне.

- Час застиг, а попіл все кружляє, - тихенько наспівувала собі під ніс зажурена старістю жінка, вив’язуючи зимовий светр золотими, як дозріле колосся, нитками. Тільки тоненькі руки вправно виплітали одній їй відомий шерстяний візерунок, а сама вона, слабо скорчившись, нерухомо застигла на невисокій тахті, підперши під спину з десяток вишитих власноруч подушок. З вікна напроти лилося полудневе світло, ще не жарке, зате яскраве. Промені неспішно мандрували кімнатою, засвічуючи таємниці, що ховалися в темних закутках старих меблів. Їх світло перебивалося заколиханою тінню обліплених листям низькорослих дерев, які зачіпав легкий вітерець. Нахабно заглядаючи у хату, наповнене літньою енергією листя билося по склу, та так легенько, немов погладжувало. Біля вікна стояло пошарпане крісло, з якого заледве виднілися аґрусові кружечки, що губилися серед світло-бузкових кущових троянд, та справжня краса прорізувалась крізь садочок. Там, де поєднувалися необтяжені хмарами небеса та широке поле височезних соняшників, думки літали вільними птахами, поки розслаблене тіло обм’якло на м’якому кріслі. Жінка не сміла займати місце у вікна, адже воно чекало зовсім на іншого хазяїна. Люб’язний пейзаж не міг стримати зацікавлене сяйво, яке вже обігнуло сервант, та зазіхнуло на дзеркало, щоб стрімголов відбитися від ідеально рівної поверхні та погосподарювати ще й на побіленій стелі. Проте план дещо змінився. Дзеркало було наглухо запнуте цупким простирадлом, яке не давало світлові добратися до бажаного. Якби можна було почути прикре хмикання проміння, то воно звучало б по-дитячому необразливо, а поки чутно лише наспів жінки.   

- У дзеркалі той, кому віри немає, - не відриваючись від рукоділля, продовжувала жінка. Від бешкетного сонечка її рятував сервант, що лицарем ховав постать жіночки у тіні. За скляними дверцятами серванта зберігалося чимало книжок – незначна домашня бібліотека. Під вартою того самого будильника вони виконували надважливу місію – були улюбленцями чорноволосого хлоп’яти, що повноцінно читати ще не міг, та допитливо гортав сторінки з малюнками, набуваючи серйозного вигляду вченого заради гордості бабусі, по складах вимовляючи їхні назви.

- Вдалині чути…

- Бабусю, ще довго?  

З кухні донеслося злегка нетерпляче запитання, а потім - тупіт маленьких босих ніжок, аж поки щирі оленячі оченята з надією не зиркнули на стареньку жіночку.

- Я тільки-но вкинула варенички у воду. Дай їм доваритися.

- Але вони киплять вже зо дві хвилини, отож, нагрілися і можна їсти, - стискуючи кулачки хлопчик переминався з ноги на ногу, нетерпляче поглядаючи на каструлю зі смачними варениками з вишнею, рецепт яких баба Тася пам’ятала ще з дитинства.

- Тісто нагрілось, та не зварилось. Будь терплячішим, Богданчику.

Немає повної впевненості, що хлопчина її почув, адже вже заглядав в сервант, обираючи нову книжку для гортання. І вже, здавалось, забув, як хотів ласувати пухкими гарячими вареничками, щоб вишні тріскались і з них тік вогненний сік – оминав вуста, котився по шиї та лився за комір під бабусине охкання. Його погляд зупинився на квітах, які він нарвав для бабусі тільки-но прокинувся. Богдану здалось, що їх занадто мало.

- Хочеш, я нарву тобі ще тих квітів? Ти їх любиш. І колір, – він вказав на схожий відтінок светра та голівок кульбабок. - Так? Колір же ж? Жовтий такий, як сонечко-сонечко!

- Ні, синочку, цих достатньо, - посміхнулась бабуся.

- Ну, ба, я ж тобі не синок! Я тобі онуууук, - розтягнув хлопець.

Він виліз на тахту, з якої потягнувся за склянкою з квітами. Стараючись дістати її, його срібний браслет з пером на ланцюжку неоковирно зіштовхнувся зі склом, відбившись одним ударом з секундною стрілкою, створивши ідилію звуку та часу.  

- В’януть, - досадно хмикнув носиком він, заглядаючи у чарку. – Я принесу нові!

- Зажди, поїж, потім побіжиш, - зупинила вона хлоп’я, що вже чкурнув у коридор. Богдан слухняно повернувся та став чекати, обережно присівши на пухнастий килим. Спиці не стукалися одна об одну, і Богдан, заворожено схиливши голову, намагався зрозуміти хитру техніку в’язання. А бабуся Таїсія все тихенько наспівувала невідому Богданові пісню:

«Час застиг, а попіл все кружляє,

У дзеркалі той, кому віри немає.

Вдалині чути - мелодія грає.

Чекай спокійно, поки все палає».