Розділ 42.Аби не відчувати нічого

Минуло вже кілька днів з моменту, коли я була поранена. За цей час я встигла посваритися з Ліарою, яку більше не хотіла бачити. Вона теж мені брехала, як і інші. Кілька разів приходив Азгір, але й з ним я не говорила, лише слухала його промови, як він шкодує про те, що сталося. Мабуть, він справді був єдиним, кому було на мене не начхати.

Тому ні Король, ні його дорогоцінний син до мене жодного разу не прийшли. Хоча, якщо говорити про останнього, - я одразу сказала, що не хочу його бачити. І це була правда. Найменше на світі я хотіла бачити Фабіана. Особливо після того, що сталося.

Рана здавалася вже не такою моторошною, як раніше. Не знаю, яку мазь залишив мені Гейр, але вона справді працювала. Принаймні зараз я бачила лише рубці, що насправді виглядало жахливо. З розмови з Гейром я зрозуміла, що лишиться шрам. На жаль, він не міг повністю зцілити рану від кинджала Вереля. Я так до кінця і не зрозуміла, що він мав на увазі, говорячи про це.

Коли пролунав стукіт у двері, я здригнулася, як це бувало в минулі рази, коли до мене хтось приходив. Напевно, в черговий раз прийшов Азгір, з яким я теж не хотіла говорити. Обернувшись, я побачила позаду Фабіана, який все ще залишався на своєму місці, не наважуючись підійти ближче.

— Навіщо ти прийшов, Фабіане? Здається, я вже казала, що тебе не хочу бачити.

— Я хотів поговорити.

— Поговорити? Нам нема про що з тобою говорити. Вчинки голосніші за слова, а твої – особливо!

— Послухай, я розумію, що вчинив неправильно, збрехавши про те, хто я насправді, але я зробив це лише тому…

— Я нічого не хочу чути про це! — Перебиваю я його на півслові, і відразу повертаюся до нього спиною. Найменше на світі мені хочеться бачити обличчя цього зрадника!

— Але чому ж ні? Я намагаюся пояснити, чому так вчинив, а ти навіть не даєш і слова сказати, Кессі!

— Мені не потрібні твої пояснення, Фабіане де Туреліо! Ти й твої пояснення можете котитися до чортів собачих! Ти з самого початку знав про те, як я сприйму це, і все одно продовжував нахабно брехати мені в обличчя. І що тепер? Ти чекаєш, що я так просто забуду про це?

— Я не чекаю, що ти забудеш про це, Кессі! Я лише хочу попросити вибачення. Мені дуже шкода ... — Почувши ці слова, я одразу обернулася і витріщилася на нього в шоці.

— Попросити вибачення? Та ти зовсім з розуму вижив, Фабіане! Я ніколи в житті не пробачу тебе за це. Ніколи, зрозумів? Я шкодую лише про те, що одразу не зрозуміла, який ти насправді – такий же розважливий сучий син, як і твій батько! Недарма кажуть, яблуко від яблуні... Я ненавиджу тебе! Ненавиджу за те, що ти брехав мені весь цей час. Ненавиджу за те, що піддалася почуттям і повірила, що між нами справді щось є. Забирайся, Фабіане! Я більше не хочу тебе бачити ... 

З цими словами я знову повернулася до нього спиною, ледве стримуючи схлип, що рветься назовні. Як тільки почувся звук зачинених дверей, я відразу дала волю сльозам і заплакала. Ноги ледве тримали мене, тому я просто впала на підлогу і закричала від болю.

Мені було начхати, що хтось може зайти. Мені просто хотілося випустити на волю всі ті почуття, що вбивали мене зсередини, весь той біль, аби не відчувати нічого…

Не знаю, скільки я так просиділа, але за вікном уже почало темніти. Я розуміла, що треба якось зібрати себе докупи, витерти сльози, але в мене не було сил зробити навіть це. Тому я просто продовжувала сидіти на підлозі, впершись спиною на ліжко, і спостерігала за небом і птахами. Хотіла б я бути однією з них – розкрити крила і летіти, куди захочеш…

Однак наступної миті мене огорнув білий дим, і тепер я стояла в головному залі перед королем і Трістаном, що стояв поруч з ним. Якщо король дивився на мене з жалем, то його середній син не дивився на мене взагалі. Що ж, може, це і на краще – мені відчайдушно хотілося дати йому підсрачника, і водночас сказати «дякую». Ну, з тієї простої причини, що завдяки Трістану я дізналася правду, нехай не найприємнішу.

— Леді Блек, радий вас бачити, — сказав король, чим викликав у мене сміх. Радий мене бачити він ... Ну так, звісно! Бідолашний, певно так переживав за мою долю - виживу я чи ні.

— Вибачте, не можу сказати, що це взаємно. Що вам від мене потрібно? Хотілося б знати, заради чого ви витягли мене з моїх покоїв без мого на те бажання.

— Я лише хотів переконатися, що з вами все гаразд. Ви нікого до себе не пускаєте – ні Ліару, ні інших слуг, ні когось ще. Як ваше самопочуття?

— Ніби вам не байдуже, Ваша Величносте! Але якщо вам так цікаво, то я почуваюся набагато краще. То чого ж ви хочете?

— По-перше, я хотів би подякувати вам за те, що врятували мого сина. Це був хоробрий вчинок, леді Блек. Тож насамперед я хотів би зробити щось, що принесло б вам радість… — Король махає рукою, і я миттєво відчуваю легкість на своїх зап'ястях. Дивлюся вниз і розумію, що браслетів вже немає.

— Треба ж, який сюрприз! Ви таки нарешті вирішили позбавити мене від цих чортових браслетів. Отакої! А треба було лише врятувати комусь життя. Хто б знав, що саме це могло привести мене до цього моменту, щоб мій дар знову повернувся до мене.

— Треба було зробити це раніше, згоден. І все-таки мені хотілося б вас попросити про одну послугу.

— Ви, мабуть, знущаєтеся з мене! Після всього, через що я пройшла, у вас ще вистачає нахабства просити про щось?

— Лише одна послуга, леді Блек, - це все, про що я прошу. Замість цього ви можете попросити про що завгодно і я виконаю ваше прохання.

— От прям все-все? Звучить привабливо. І чого ж ви від мене хочете, Ваша Величносте?

— Вам потрібно лише вибрати один із предметів, щоб знайти декого.

— І тільки? — Перепитала я, все ще думаючи, що це якийсь жарт.

— Так. Вам потрібно лише доторкнутися до предмета, який вкаже на певну дівчину.