Розділ 20.Не треба давати марних надій

Дивлячись на дівчину, що лежить під ним, Фабіан дивувався тому, наскільки вона про себе поганої думки. Ві не міг не насолодитися викликаним ним почуттям збентеження, оскільки йому справді подобалося те, як вона реагує на його слова. І хлопець знав, що завжди почуватиметься задоволеним, варто йому тільки побачити її почервонілі щічки. 

— Ти не думала залишитися? — запитує він Кессі, яка все ще продовжує вовтузитися під ним, у спробах вислизнути з полону.

— Залишитися? Тут, у Лліріані? Адже це не мій світ!

— Але тут до тебе ставилися б як до рівної, Кессі. Ніхто не вважав би тебе дивною.

— Можливо. Але я нікого тут не знаю, тільки тебе і ще кількох людей.

— І що в цьому поганого, Кессі? З часом усе б змінилося.

— З часом? Не думаю, Фабіане. Я чужа для цих людей і вони ніколи не приймуть мене. Для мене немає місця в Лліріані, і ти це знаєш.

— І все ж я так не вважаю. Ти могла б залишитися тут, зі мною.

— Як хто, Фабіан? Твоя подруга? Кузина?

— Ні... — сказав хлопець, знаючи, що хотів дати зовсім іншу відповідь.

"В якості моєї дівчини...", подумки сказав він собі, але так і не вимовив цього вголос. Хоча дуже хотів.

Фабіан знав, що рано чи пізно йому доведеться сказати їй правду. Але він не міг знати напевно, якою буде її реакція. Одне хлопець знав точно - цим він зробить їй боляче, дуже боляче. А цього йому хотілося найменше... Тому Фабіан був змушений і далі продовжувати цей дурний спектакль, який затіяв його батько. Принаймні, поки він не дізнається правду.

Фабіан повинен дізнатися, чому батько позбавив Кессі її дару. Адже напевно він переслідував якусь мету, коли надягнув на неї браслети, що блокують магію. Крім цього, хлопець знав, що Азгір також був у курсі того, що відбувається. А отже, від нього буде простіше домогтися відповідей, ніж від батька. Ось тільки як швидко він зможе це зробити?

— Ось бачиш, ти й сам не можеш дати відповідь на моє запитання, Фабіане, — повертає хлопця до реальності голос Кессі, тим самим нагадуючи йому, що він відволікся. 

— Зовсім ні. Я...

— Не треба. Просто... не треба.

— Але я хотів сказати...

— Не треба, Фабіане! Не треба давати мені марних надій. Просто не треба...

***
Через якийсь час Фабіан залишає мене одну, за що я дуже йому вдячна. Мені найменше на світі хотілося й далі дискутувати з ним на тему мого перебування в Лліріані. Я знала, що рано чи пізно він підніме це питання. І я знала, що моя відповідь може засмутити його. Насправді, так і було. Фабіан здавався розгубленим, немов очікував почути іншу відповідь. Але справа в тому, що мене ніколи не приймуть тут, як свою. Для ліріанців я чужинка, а тому навряд чи мене приймуть із розпростертими обіймами.

Так, певною мірою, Фабіан мав рацію - тут ніхто не ставився б підозріло до моїх здібностей. Ніхто б не ображав мене, не називав божевільною, як до цього робили інші. Але якщо задуматися, хіба мої здібності унікальні? Не думаю.

Мені здається, що таких, як я, тут безліч. Я точно впевнена в тому, що в більшості магів і відьом є той самий дар, що й у мене. А тому використання моїх сил було б безглуздим, адже, зрештою, я не одна така... Саме тому я і вважала, що мені тут не місце.

Утім, якщо й замислитися, то й на Землі теж. Там до моїх здібностей ставилися, скажімо так, не дуже добре. Хтось вірив у це, хтось вважав просто маячнею, немов я божевільна... А хтось, як, скажімо, мій батько, просто користувався моїм даром без докорів сумління. 

— Ви виглядаєте надто задумливою, Кассандро, — одразу відволікає мене від роздумів голос лліріанського володаря. Розвернувшись, я дивлюся на нього, чоловіка, який забрав мої сили і тепер сидить на кріслі біля вікна. 

— А ви, як завжди, до остраху безцеремонно поводитеся, Ваша Величносте. Ви завжди з'являєтеся в кімнатах дівчат буквально з повітря, еге ж?

— Тільки тоді, коли мені цікаво.

— Справді? Знаєте, на моїй планеті люблять казати в таких випадках дуже гарну приказку: "Цікавість згубила кицьку". 

— Ви така зухвала, леді Блек.

— Знову леді Блек? Як швидко ви міняєте свою думку, Ваша Величносте.

— На жаль, так. Я прийшов повідомити вам про те, що завтра відбудеться бал-маскарад. І, звісно ж, ви запрошені. Ліара принесе вам вбрання для завтрашнього заходу.

— Моя думка, звичайно ж, нікого не цікавить, га?

— Не цього разу, леді Блек. Відмовити двічі ви не зможете.

— Справді? На мою думку, ви сумніваєтеся в моїх здібностях. Так от, я...

— Побачимося завтра, леді Блек! — каже мені цей містер, а потім його огортає білий туман, і він зникає.

Ну, клас, він навіть не дав мені шансу договорити!

Як шкода, а я так хотіла подивитися на його обличчя, коли відмовила б йому в проханні з'явитися на бал. Сумненько...

Але це ж не означає, що він подумав, нібито я прийду? Як-не-як, я ж можу і не йти.