Розділ 4.Лліріанський король

Щойно я прийшла до тями, то одразу ж підскочила з ліжка і стала блукати кімнатою. Того загадкового хлопця, якого я бачила тут раніше, ніде не було видно. Що ж, це вже добре...

Спина начебто вже не боліла, що навіть трохи бентежило. До того ж, у свідомості примарно з'являлася розмова з Фабіаном. Він казав, що я в Лліріані, але я навіть не знала про таке місце. А що вже казати про назву планети, на якій я опинилася...

Наблизившись до вікна, я здійняла штори, і моє серце заходилося в танок, коли я побачила літаючих у небі єдинорогів і дивних птахів, чимось схожих на грифонів, яких я бачила в "Хроніках Нарнії". Аж надто все це якось нагадує сон. Не могла ж я опинитися в зовсім іншому світі?

Чи... могла?

— Ви вже прийшли до тями, — почувся позаду мене трохи хрипкий голос, і, озирнувшись, я побачила, як до кімнати ввійшов літній чоловік. Він був не дуже високим,  з довгим і сивим волоссям, а на носі красувалися окуляри.

Доречі... А я казала, що він чимось скидався всім своїм виглядом на ельфа? Аж надто в нього загострені вушка...
 
 — Я, здається, бачила вас уже десь...
 
 — Можливо, юна леді. Ми якраз поспішали до вас на допомогу, коли ви опинилися в одному з коридорів королівського палаці, — відповів мені старий, від чого я пирхнула.

Королівський палац? Трясця! Куди це мене занесло?

Останнє, що я пам'ятала, як втікала від батька та мого брата в кукурудзяному полі. А от що було потім? Чогось я більше нічого не могла пригадати.

Але, якщо вірити словам того хлопця, якого я бачила тут раніше, то я наче опинилася в іншому світі. Проте, хай йому грець, я не могла згадати, як саме сюди потрапила.

— В палаці? Це, звісно, цікаво, пане... Вибачте, як я можу до вас звертатися?

 — Азгір тер Дейл або ж просто Азгір, — послужило мені відповіддю досить дивне ім'я, від чого я здивувалася.

Дідько, звідки вони беруть такі імена? Вони ж до жаху дивні! І взагалі як їх вимовити можна, га? Язик зламаєш, от чесно!

— А як вас звати? — запитав мене старий ельф.

— Кессі Блек, — відповіла я, не згадуючи повного імені. Зрештою, він же про це ніяк не дізнається, так?
 
 "Якщо тільки не думати про це занадто голосно", почувся чийсь голос у моїй голові, від чого я здригнулася.

Що, бляха, це зараз таке було?
 
— Раджу вам тримати свої думки при собі, оскільки є ті, хто може читати ваші думки, не докладаючи жодних зусиль, Кессі, — сказав мені Азгір тер Дейл, і я підозріло поглянула на старого. Ага, то он як!

"Будемо мати на увазі, пане ельф...", подумки сказала я, перевіряючи свою теорію, і помітила посмішку чоловіка.

Двері позаду нього відчинилися, і в кімнату увійшов доволі високий чоловік із довгим сріблястим волоссям, чию голову прикрашав золотий обруч, оздоблений сапфірами. Він був одягнений у білу сорочку із золотою застібкою на грудях і білі штани. Зверху сорочки була накидка, прикрашена блискучою золотою ниткою  з різноманітними візерунками. Обличчя чоловіка було казково привабливим - сріблясті брови, блакитні очі, в яких майорів хитрий блиск і зацікавленість, вольове підборіддя. Загалом, він був досить гарним. Зупинившись переді мною, чоловік пильно подивився на мене. 
 
— Кассандра Блек, яка прибула до нас із Землі...Я чекав на зустріч із вами ще від учорашнього дня. Дозвольте мені представитися, Валеріан де Туреліо, Володар Лліріана, — назвав мені цей красень своє ім'я, від чого я трохи очманіла. Чоловік простягнув руку, очікуючи, що я у відповідь потисну її, але я одразу помітила занепокоєння Азгіра, який хитався з ноги на ногу.

—  Володарю, можливо, не варто? Зрештою, це можна зробити пізніше... — пробурмотів ельф, але володар зміряв його сердитим поглядом, від чого той одразу замовк. Я з обережністю доторкнулася до його руки, і в одну мить чергове видіння накрило мене з головою.

...Повелитель Лліріана бився з ордою орків, намагаючись відбити замок, що належав їхній родині. Поруч із ним билася темноволоса жінка у формі воїна, в руках якої були лук і стріли. Вони обидва билися не на життя, а на смерть. Один з орків дістався до неї, але коли Повелитель відбився від інших, уже було пізно - його кохана загинула... З усією люттю, що просочувала його зсередини, він перебив орків, що залишилися, а потім схилився над тілом жінки й тримав її у своїх обіймах, доки вона не випустила останнього подиху. Війна відібрала в нього його кохану, а гіркота втрати пожирала його зсередини. Сенс його існування було втрачено, коли Веніа Маерн Рае пішла з життя... 

— Що ви побачили, леді Блек? — запитав мене Повелитель, щойно мій погляд знову сфокусувався на ньому, і я одразу ж вивільнила свою руку.
 
— Смерть Веніа Маерн Рае... — сказала я, сподіваючись, що вимовила все правильно. В очах володаря спалахнула іскра, а потім в одну мить зникла. 
 
— Що ж, ви підтвердили слова Азгіра. У вас справді є дар пророка... І оскільки ви опинилися тут у потрібний час, я змушений просити вибачення за вкрай жорстке втручання, леді Блек. Мені дуже шкода.

Наступної миті на моїх зап'ястях опинилося щось холодне, і я помітила на них широкі золоті браслети з гравіюванням. 
 
— Що це? — запитала я володаря, поки розглядала браслети, і пробувала їх зняти. Однак, це було неможливо - браслети немов прилипли до моєї шкіри.
 
 — Це захисний артефакт, який не дасть вам змоги використовувати ваш дар проти нас або проти когось іще. Це лише запобіжний захід. У потрібний час ви виконаєте мою послугу, леді Блек, і тоді артефакт зникне. Це своєрідний спосіб утримати вас тут, поки ви перебуваєте в моєму королівстві. 
 
— Ви хочете сказати, що я ваша бранка? — запитала я, усіма силами намагаючись тримати себе в руках. 
 
— Зовсім ні, леді Блек. Ви вільні пересуватися замком у супроводі Фабіана або Азгіра, доки не виконаєте своє призначення... — Із цими словами чоловік залишив кімнату, залишивши мене наодинці з Азгіром тер Дейлом. 
 
— Прошу вибачення, володар іноді буває вкрай... різким, —  пробурмотів ельф, а я пирхнула у відповідь.