Розділ 13

Притискаючи руки до живота, Інна, важко дихаючи, прихилилася спиною до стінки ванни, а тоді сповзла по ній на підлогу. Тильною стороною долоні витерла куточок рота й вологі доріжки на щоках. Всередині обпікало так, наче вона з’їла перець чилі, в горлі дряпало й хотілося кашлянути, але кашлю не було.

Їсти Інна не могла вже більше тижня. Кожен прийом їжі викликав нудоту та блювання і ніщо, окрім кави, не затримувалось в її шлунку довше, аніж на десять хвилин. Вона знала і розуміла, що то не на добро. Усвідомлювала, що страждає булімією, але то вже за великим рахунком значення не мало.

Телефон, залишений на краю раковини, блимнув і Інна підхопила його, аби не впав.

Телефонував Костя.

— Привіт, незнайомцю, — промовила, надаючи голосу наскрізь фальшивих радісних нот. — Невже таке може бути?

— Так, мабуть, — він всміхнувся і Інна знала, якою ніяковою та винуватою була та усмішка. — Як ти?

— Все гаразд, все як зазвичай, — запевнила, встаючи навпроти дзеркала та споглядаючи темні потічки на своїх щоках, залишені тушшю. — А ти?

— Теж все гаразд. Було багато справ в Академії, потім ще мав коротке відрядження… Загалом щось так закрутився… Згадав сьогодні, що ми вже сто років не розмовляли. Раніше такого не було.

— Це правда. Раніше й секретів у нас одне від одного не було, — відповіла Інна, стираючи ватним диском рештки макіяжу.

— Ти про що?

— Ти знаєш, — відповіла, несвідомо стискаючи плечами. — Бачила твій репост у соціальній мережі. В тебе якісь душевні труднощі? Скажу твоїми ж словами — якщо комусь треба зацідити в пику, то лиш скажи кому.

Костя розсміявся. Інні до щему захотілося побачити його в ту мить, бо знала, яким м’яким та відкритим він був після її слів:

— Нікому ні в що цідити не треба. Все гаразд. Просто настрій був якийсь такий.

Справа була не в настроєві. Подібного змісту репости люди просто від меланхолійного настрою не постять на своїх сторінках. Проте Інна не наполягала і не намагалася витягнути з нього правду.

— Ти ж теж інколи щось схоже репостиш, — наче виправдовуючись, швидко додав Костя.

— Так, це правда, але ж не забуваймо, що я схильна до сентиментальності, — відповіла сміючись. — І згущувати фарби теж схильна. Ви всі так кажете.

— Ага! А ще робити з мухи слона, — додав, теж сміючись.

— Ти точно в нормі? — перепитала, притискаючи телефон до вуха й заплющуючи очі. — Пообіцяй, щоб не сталося — витягнеш себе!

— Звичайно, — вже впевнено та звичним тоном відповів. — Чи ж то вперше? І чи ж ти не знаєш, що я не здаюся долі на милість?

— Знаю, — вже теж щиро всміхнулася Інна.

— Мені телефонують. Я перенаберу тебе, — промовив.

— Не поспішай. Побалакаємо якось іншим разом, — буденно відповіла, а тоді додала. — Люблю тебе.

— Ага, так, — Костя вже перемкнув виклик на інший.

Інні в телефоні почулися монотонні ритмічні гудки, а тоді настала тиша.

Час добігав до полудня, коли Інна поїхала за Ренатом до школи. В нього не було останнього уроку, тому вони вдвох подалися до улюбленого торгового центру, купили купу осіннього декору для будинку, котрий обоє обожнювали, опісля подалися в закусочну і замовили собі різних вкрай шкідливих, але таких апетитних смаколиків й запили все не менш шкідливими газованими напоями.

Поки Ренат переписувався з друзями, Інна виблювала все до останньої крихти в туалеті закусочної, але повернулася до нього з все тією ж усмішкою на блідому обличчі.

Ренат нічого не помітив і не зрозумів.

Задоволений та щасливий Ренат поніс всі їхні закупи до будинку, а Інна присіла на диванчик на вузькій довгій терасі, котра виднілася через увесь будинок, та зателефонувала до Міли.

Подруга відповіла одразу. Розповіла, що в академії завал, бо планується прибуття якоїсь перевірки. Ще розповіла, що з самого ранку тріщить від болю голова. Інна порадила виміряти артеріальний тиск, випити щось, на що Міла відповіла коротко — магнітні бурі.

Побалакали про різне, зачепили купу тем, посміялися над витівками курсантів у Академії. Врешті Інна розповіла про репост Кості. Міла довго не роздумувала, одразу відповіла, що можливо Інна трохи підсліпуватою стає. Інна сміялася доти, доки Міла не додала, що може той репост стосується саме її, а не когось іншого і нема чого вигадувати якусь уявну жінку в його житті, бо насправді все куди простіше. Інна сумнівалася. Між ними не було ніяких почуттів окрім дружніх, навіть братерських. Єдина крихітна іскра, котра спалахнула в той далекий вечір багато років тому, спалахнула на мить, не довше. І відверто кажучи, Інна вже навіть схилялася до думки, що то їй просто здалося.

Міла лишилася при своїй думці, Інна при своїй. На тому почали прощатися.

— Люблю тебе, дівчинко, — раптом промовила Міла.

— Овва! — Інна насторожилася.

— Що таке? — здивувалася Міла.

— Вже переживаю. Ти нечасто кажеш такі слова. Тому якщо кажеш зараз, все серйозно.

— Так, це правда. Ти знаєш, що я така людина і справді не розкидаюся подібними словами на всі боки. Та й навіть тим, кого дійсно люблю, кажу їх вкрай не часто, але ж кажу. Сьогодні такий день і мені хочеться, аби ти знала і пам’ятала це, — Міла на мить затихла, а тоді додала. — Але не розпускай там сльози і не надто потішайся, бо подібне ти ще не скоро почуєш.

Інна розсміялася:

— Гаразд! Я зрозуміла. І я тебе люблю. Ти ж боєць, моя дорогенька, ти все зможеш і всього досягнеш, але не забувай, що насамперед ти — дівчинка і найперше твоє призначення в цьому житті — бути щасливою.

— Тепер ти мене лякаєш, — вже й Міла насторожилася.

— Нічого подібного, — розреготалася Інна. — Я ж завжди така. Люблю.

Просидівши з телефоном кілька хвилин, Інна зателефонувала до Вадима. Поцікавилася, чи буде він до вечері. Вадим відповів, що напевно запізниться, але буде обов’язково. Спитав, що купити смачненького. Інна відповіла, що на його розсуд. Вадим поділився гарними новинами, що їхня компанія виграла якийсь кількамільйонний тендер і це найкраще, що могло статися до кінця року. Потім додав, що до Інни Різдвяне диво завітає трохи швидше. За кілька тижнів вони поїдуть до салону, обирати їй новий автомобіль. Інна вдало зіграла радість та щастя. Подякувала і повідомила, що це чудові новини. Про нове авто вони говорили, але то було ще навесні. Вадим залишився задоволеним і додав, що постарається повернутися додому без запізнень. На веселій ноті попрощалися.