Розділ 12

РОЗДІЛ 12

— Я думаю, ти все згущуєш, мамо, — Ренат присів на ліжко в своїй кімнаті і відставив в бік телефон, на котрому грав з другом онлайн-гру.

— Ти так вважаєш? — Інна спохмурніла.

— Ідея навчатися в Німеччині доволі непогана, якщо враховувати у скільки вам з татом це обійдеться насправді, — стиснув плечами.

— Але ж це інша країна, синку. Уяви найелементарніше: ти захворієш, звичайна простуда, скажімо, не більше. Хто буде поряд? — Інна вже знала, що він відповість, відчувала.

— Мамо, там будуть дідусь з бабусею, а ще я ж матиму якихось нових друзів, — Ренат знову всміхнувся. — Повторюю, ти все згущуєш. Припини! Саме тому, вважаю, буде непоганим спробувати навчання в німецькій школі. Тато цікавився, там є україномовні школи, вступ до університетів з котрих має спеціальні програми.

— Ну що ж… Гаразд, — Інна підвелася з узніжжя його ліжка, на котрому присіла. — Бачу, ви з татом все вже обговорили та продумали.

— Чого ти ображаєшся? Я думав, навпаки зрадієш, — звів брови Ренат.

Інна затримала на ньому свій погляд: такий схожий на неї, такий імпульсивний та запальний, але такий цілеспрямований та твердий у переконаннях, як Вадим. Ренат міг довго сумніватися та вагатися у виборі як вона, але у висновку завжди йшов вперед з прийнятим рішенням не шкодуючи про те, що лишилося позаду. Те було притаманно саме Вадиму.

— Я не ображаюся, зовсім ні, — Інна на мить зупинилася та поглянула на сина з усмішкою, а тоді пішла з кімнати, тихо прихиливши за собою двері.

Вона не помилилася. Ренат виріс, він більше не потребував її так, як потребував колись.

Ніщо її більше не тримало.

На Одесу неспішно опускався тихий жовтневий вечір. Листя на деревах вже вкрилося позолотою, повітря набуло аромату солодких булочок з корицею та гарбузових запіканок, небо поступово вкривали пухнасті сизі хмари, схожі на вовняну ковдру.

Інна любила осінь. Любила осінь в Одесі, бо тоді там ставало затишно та набагато тихіше. Літній сезон завершився, туристи та гості міста повернулися додому — ставало легше думати та легше дихати.

Восени й кава завжди смачніша, особливо коли розділяєш її з потрібною людиною за приємною розмовою.

Восени Інна завжди відчувала потужний прилив сил та жвавішала, в ній вирувало життя та бажання чимось займатися, щось творити, кудись поспішати.

Проте цьогорічна осінь сил та натхнення не принесла.

Сидячи за столиком свого ресторанчику, кутаючись у один з картатих пледів, котрі пропонували офіціанти всім, хто відпочивав на терасі, Інна обхопила чашку з ароматною кавою обома долонями і розсіяно дивилася кудись на проїжджу частину. Столик її стояв біля підпірки тераси, тому дорога і невелика парковка були наче на долоні.

Очі її помітили його швидше, аніж мозок дав сигнал про небезпеку та заблимав червоною лампочкою.

Чорний автомобіль повільно проїхав повз ресторанчик, але водія за кермом звісно ж роздивитися було не можливо.

Інна знала, що то Стас, бо знала номер його автомобілю напам’ять. Відчувала, що то він.

Не розуміючи, що робить, Інна відставила чашку і вийшла на сходини з тераси, все ще стискаючи пальцями плед на плечах. Вона стояла так кілька хвилин, а може й кільканадцять, не знала, бо час мовби зупинився. Серце наче божевільне вистукувало у грудях, а в горлі щось боляче кололо й пекло. Їй хотілося заплакати, а потім роздерти його обличчя, щоб кров цівками стікала по щокам, котрі вона так ніжно гладила кінчиками пальців кілька місяців тому.

Звук сигналу вивів її з думок і Інна звела погляд блакитних очей прямо перед собою. Чорний позашляховик вертався назад і побачивши її, Стас просигналив на знак вітання. Інна змахнула рукою у відповідь, навіть не розуміючи, що робить. По її щоках текли сльози.

За тиждень, а може трохи більше, прокинувшись недільного ранку та глянувши на дисплей телефону, Інна розгублено кліпнула очима. Її чекало повідомлення, написане з невідомого номеру ще о четвертій ранку. Вдивляючись у ряд цифр, котрі висвічувались на екрані, Інна раптом зрозуміла, що повідомлення було від Стаса.

Знову всередині все перевернулося. Знову заболіло десь за грудиною, знову болісно заспазмував шлунок, підкочуючи аж до горла. Інна ковтнула клубок в’язкої слини і ще раз перечитала повідомлення. Він привітався та написав лише кілька слів — якщо матиме час, щоб вона йому зателефонувала.

Інна прожила з тим добу. Розповіла дівчатам. Обидві не були впевнені, чи варто Інні Стасу телефонувати після всього, але обом було цікаво, що ж він хоче. Нишком кожна думала, може опам’ятався та зрозумів, що хоче повернути Інну.

Вона зателефонувала з ресторану. Все так само одиноко сиділа на терасі за улюбленим столиком, все так само гріла холодні долоні об чашку з гарячою кавою.

Стас прийняв дзвінок одразу. Привітався, голос його звучав бадьоро та весело, точно так само, як при їхньому знайомстві.

— То що сталося? — холодно спитала Інна, намагаючись приховати своє несамовите хвилювання.

— В якому сенсі? — запитав здивовано.

— Ну, ти ж скинув мені повідомлення, аби я зателефонувала, коли матиму час, — відповіла, міцніше стискаючи телефон.

— Я? Коли? — голос його звучав все так само здивовано.

— Вчора на світанку ти скинув мені повідомлення, — Інна відчула як в грудях розростається гнів.

— Чекай-чекай! А куди я його тобі скинув? — Стас шарудів чимось, мабуть перевіряв свої соціальні мережі.

— Звичайне повідомлення на мій телефонний номер, — Іннин голос став льодяним та беземоційним.

— О, так! Бачу…Дійсно. Та я… Вибач. Вибач, — мабуть він почувався присоромленим, або ж видавав те за правду.

— Все нормально. Я побачила повідомлення, подумала, можливо щось сталося, якщо ти написав, тому передзвонила, — тепер до її інтонації додалося роздратування.

— Ні! Ні-ні. Все добре. Все гаразд, — швидко запевнив. — Вибач, що так вийшло. Вибач.