Розділ 11

Серпень минув наче в тумані.

Інна проводила час з Ренатом, будувала якісь плани на осінь, щось обговорювала з Ясею, але живою себе більше не відчувала. Наче й не жила.

Костя так і не пояснив, що сталося на початку місяця і з ким те було пов’язано. Взагалі відповів на повідомлення через кілька днів і віджартувався якимись аж геть не смішними жартами. Інна зрозуміла, що між ними раптом виросла стіна, котру ніколи і нічим не зруйнувати. Те жахало, бо до подібного Інна не була готова, та й Костя мабуть теж, але жоден з них навіть не намагався ту стіну хоча б кілька разів струсонути. Все, що так берегли та цінували протягом стількох років зникло в одну мить і ніхто не наважився хоча б спитати, що ж між ними сталося та чия в тому провина.

Ната та Артем не розмовляли. Вони кілька разів розривали стосунки, але потім все ж повертались до минулого, а тоді знову припинили відносини. Інна була жорстокою щодо того. Вмовляла Нату розірвати все раз і назавжди, бо бачила як подруга страждає, але Ната не могла. У відповідь з усмішкою, сповненою сльозами, питала, як давно сама Інна стала такою розумною. Інна не знала, що на те відповісти.

Міла подала документи до ще одного ВИШу, аби здобути ще одну професію, на котру мала амбітні плани у майбутньому. Інна не хотіла вплутувати її у перипетії того, що відбувалося навколо, бажаючи, що б подруга сконцентрувалася лише на вступі та навчанні. На щастя з них усіх лиш Міла мала голову на плечах і дурощами типу кохання до останнього подиху не страждала ні в юності, ні тим паче тепер. Хоч за когось Інна була спокійна.

Вадим постійно запізнювався та йшов з дому раніше, аніж мав би, і навіть вже не вигадував якихось відмовок, що того вимагає робота. Інна не намагалася з ним поговорити. Не мало сенсу. Вадим приходив та йшов з гарним настроєм, хвалив її вечерю, дарував квіти, милі подаруночки та різноманітні сертифікати на СПА чи щось подібне, достатньо проводив часу з Ренатом. Загалом поводився як зразковий сім’янин.

Інна прийняла ситуацію. А що їй залишалося?!

Натомість власний вчинок, те, що вона дозволила собі зі Стасом, був першою думкою вранці та останньою вночі. Він мучив, гриз, шматував зсередини та повільно отруював мозок. Інна відчувала себе жахливо: Стаса не вистачало до оніміння кінчиків пальців, але разом з тим вона ненавиділа його всіма часточками зраненої душі. Ті почуття боролися в ній, мовби два велета, сили котрих були рівнозначними.

Інна вчила себе обходитись без нього кожен день, як матері вчать малюків робити перші кроки. Вчила себе не думати, не згадувати, не шкодувати про слова, котрі вважала зайвими, але сказаними. Повертала себе до життя, котре мала до того злощасного знайомства теплого липневого дня. Привчала себе до життя вже вдруге.

Проте якщо кілька років тому все вдалося і вийшло, то тепер не виходило зовсім. Тоді Інна хотіла жити, хотіла довести, що зможе, що варта кращого, що шкодувати та страждати має аж ніяк не вона. Тепер такого бажання не було.

В голові все крутилося одне й те ж питання, чи то пак ствердження, якщо вже вдруге з нею так вчинили, отже причина в ній, а не в комусь. Отже проблему шукати потрібно в собі.

І саме аналізуючи свої життєві помилки, копаючись в собі, як порадив Анатолій Антонович, Інна усвідомила, що майбутнього не бачить і не чекає: ані з Вадимом, ані з кимось іншим.

Все було так просто, все стало так легко, але воно було лячно.

Дні летіли, мов їх хто підганяв невидимим батогом. Серпень скінчився. За ним збіг і вересень. Інна навіть не помітила, коли  саме дійшов до кінця останній вересневий день. Для неї не існувало більше ані чисел в календарі, ані дат, ані годин в добі.

Прокинувшись ближче до світанку, коли на вулиці ще панувала сірувато-рожева дрімота, а над узбережжям лежав легкий напівпрозорий туман, Інна сіла на ліжку, обхопивши себе за плечі, і важко зітхнула.

Вадим крутнувся на ліжку, а тоді розплющив очі. Зазвичай він спав міцно і розбудити його перед світанком було важко, але того разу він прокинувся миттєво.

— Що таке? — запитав спросоння.

— Дай мені розлучення, — тихо, але впевнено попросила Інна не обертаючись до нього.

— Чого ти знову? — спитав, підсуваючись до узголів’я та поправляючи свою подушку.

— Вадиме, ми обоє дорослі люди, обоє не дурні, обоє адекватні, здається. Ми обоє знаємо, що наш шлюб це лише слова на папері. Ти маєш людину, з котрою тобі добре, то будь з нею. Ти заслуговуєш бути щасливим, — промовила.

Вадим засміявся, але неприємним сміхом:

— Довго складала цю промову?

— Я нічого не складала. Я кажу те, що відчуваю, — хитнула головою вона. — Зі мною тобі погано, мені теж не легше, а з нею…

— І куди ти підеш? — раптом спитав. — Де житимеш? Що робитимеш? Доки ти моя дружина, ти маєш вагу у світі ресторанного бізнесу і знаєш це краще мене. Гадаєш, все буде так само, якщо покинеш мене?

— Я не знаю, я…

— В нас вже була така розмова і ти пам’ятаєш, чим вона скінчилася. Не починай ту саму пісню, бо з того часу нічого не змінилося, — тон Вадима не змінився ні краплі.

— Нащо ти мучиш мене? Невже не бачиш, що я чахну? Дай мені розлучення, бо далі не витримаю, — попросила тихесенько. — Я знайду житло і буду жити нікому не заважаючи. Ніколи не скажу Ренату жодного поганого слова про тебе чи про неї… Вадиме, прошу, звільни мене.

— Ні, — відрізав безапеляційно. — І більше я цього чути не хочу. Інно, опануй себе нарешті, бо так і здоровий глузд втратити можна.

Вона мовчки спостерігала, як він піднявся з ліжка та пішов до ванної кімнати. Так само мовчки дивилася, як повернувшись одягався і зрештою підійшов до дверей спальні.

— Я їду на роботу, — промовив, перед тим вагаючись кілька секунд.

Інна лиш мовчки кивнула.

Коли він пішов, Інна впала на ліжко обличчям до подушок і гірко розридалася.

— Ні, розлучення він мені не дасть. Я більше так не хочу. Не можу більше, — Інна стиснула в пальцями чашку з кавою, але від кави там був хіба-що колір, бо Ната щедро розбавила її коньяком. — Занадто багато помилок, занадто багато на мені провини і я не можу з цим впоратись. Я не хочу.