Розділ 10. Серпень

Ната торкнулася Інниного плеча, зазираючи у розширені від страху очі:

— Дівчинко моя, ти впевнена?

— Я маю це припинити. Провина за те, що сталося, згризає мене, розумієте?

Міла лиш хитнула головою:

— Яка провина? Про що ти?

— Ким я стала за ці останні роки? Я ж не така. Це не я, — Інна безпорадно розвела руками. — Не я, дівчата.

Ната з Мілою перезирнулися.

— Мою позицію ти знаєш, — Міла підперла голову руками, споглядаючи неймовірний захід сонця за вікном своєї квартири-студії.

— Та й мою, мабуть, теж, — додала Ната. — Я не порадниця, зі своїм життям розібратися не можу до ладу, але…Ти ж не хочеш розривати ці стосунки зі Стасом. Не поспішай. Дай трохи часу: і йому, і собі.

Інна не відповідала. Мовчки дивилася кудись крізь подруг, думаючи про своє. Для неї вже вимальовувалася загальна картина, але поки ще надія на протилежне жевріла десь у грудях.

Був вечір. На вулиці щебетали птахи, вітерець ніжно розгойдував ряд хвойних, висаджених вздовж паркану Лісових, сонце потроху мружилось і золотило вершечки дахів будинків, нагадуючи, що зовсім скоро вкладеться вже на спочинок. Інна ж сиділа на балконі, у своєму улюбленому плетеному кріслі, стискаючи в руці телефон.

Вже хвилини дві вони розмовляли зі Стасом. Вона і слухала його, і разом з тим не чула. Він розповідав про роботу, про те, що вночі має виїхати кудись у справах і повернеться десь ближче до ранку. Інна не розпитувала, що за справи, бо розуміла — її вони не стосуються.

— Стасе, скажи, чи думав ти про нас у перспективі? — спитала рівним тихим голосом, відкидаючи емоції на задвірки свідомості.

— Я розумію, про що ти питаєш, — він вагався кілька секунд, а тоді зрештою відповів. — Я казав тобі вже не раз, що ти сподобалась мені, дуже сильно сподобалась, але я не думав, що все закрутиться аж так. Я не думав, що відповіси на мої почуття, що теж щось відчуєш до мене. Мені з тобою добре, але… Не в тобі справа, а в мені. Я не готовий до чогось більшого. Я не готовий до серйозних стосунків, про які ти говориш. Ти заміжня, Інно, у тебе дорослий син…

— Отже в цьому проблема? Що в мене син, що я заміжня?

— Не проблема, просто це якось… — він замовк.

— Якби я була неодружена, але з сином, все було б так само? — холодно запитала.

— Ні, все було б трошечки інакше. Інно, ти ж з ним не розлучишся, — він не питав, а констатував, наче факт.

— Якщо ти не бачиш нас разом в майбутньому, якщо не бачиш між нами чогось серйозного, то я не бачу сенсу продовжувати це все, — промовила.

— Після всього, що почув, я не можу тебе використовувати, не хочу цього, — голос його був сповнений чи то жалю, чи то провини. — Пробач. Я на коліна стати готовий, аби лиш ти пробачила мене.

— Пробач, що закохалася в тебе, — все так само рівним голосом відповіла.

— Добре. Мені час. Хотів би сказати гарного вечора та приємних снів, але не так воно.

Інна повірити не могла в те, що чує, в те, що все відбувається насправді, в те, що він так легко відпускає її зі свого життя.

— Прощавай, Стасе, — Інна обірвала виклик.

Сліз не було, не було видимих сліз, бо в той вечір ридала Іннина душа. Тверезо оцінити ситуацію жінка не могла. Не розуміла і не знала як. Відчайдушно чіплялася за все, що було сказано і почуто, намагаючись вловити хоч якийсь підтекст, але його не існувало.

А згодом додому повернувся Вадим і Інна не мала права навіть натяком показати, що їй щось болить.

Минуло три дні. Інна не знала куди себе подіти і чим зайняти. Про те, що розірвала стосунки зі Стасом подругам сказала одразу. Ната не могла повірити, що Стас так вчинив, Міла сприйняла ту розповідь прагматичніше. Проте обидві жінки не відмовлялися від раніше сказаних слів, що Стас же мав до Інни непідробні почуття.

Інна попросила Нату приїхати до неї, коли та матиме час. Подруга відклала всі свої справи і коли на годиннику не було ще й десятої вже була біля воріт Лісових. Запропонувала прогулятись, але Інна відмовилась. Розпатлана та у нічній сорочці, Інна навіть не планувала приймати душ і переодягатись.

Дівчата присіли у затінку невеличкого фруктового саду і обидві мовчали. Ната знала, що Інна почне сама розмову, Інна ж стискала в руці телефон.

— Погано без нього, — врешті прошепотіла Інна, підтискаючи коліна до грудей.

— Зателефонуй і скажи йому, — не вагаючись відповіла Ната. — Я слабкодуха, ти знаєш. Я б не змогла терпіти стільки днів.

— Ти не слабкодуха, — всміхнулася Інна, торкаючись її руки. — Ти найсильніша дівчинка зі всіх, кого я знаю. А я знаю чимало людей!

Ната сумно всміхнулася.

— Ви помирилися? — Спитала Інна. — Не відповідай, то риторичне. Я й так знаю. Бачу.

— Зателефонуєш? — Ната змінила тему.

— Ні, — Інна хитнула головою. — Напишу йому.

В повідомленні Інна просто зізналася, що й дня не минає, аби не думала як він. Стас прочитав повідомлення ближче до вечора, але так на нього нічого й не відповів.

Інна розуміла, що між ними більше нічого нема, відчувала, що він перегорнув ту сторінку, але все одно наївно сподівалася, а раптом все ж!

Наступного дня він написав, аби вона зателефонувала, коли матиме можливість.

Інна набрала номер одразу. Він відповів після кількох довгих гудків і прохолодно привітався, а тоді рубонув з плеча не вдаючись до сентиментальності.

— Я прочитав твоє повідомлення. Інно, послухай, давай не будемо знову починати. Я дуже шкодую, що те все допустив. Це була помилка.

— Я тебе почула, — голос її став крижаним.

— Без образ, чуєш? Не треба цього всього, — він зітхнув.

— Так, справді! Якби вистачило розуму не допустити те, що сталося, могли б спілкуватися і залишилися б у нормальних людських стосунках, — продовжила.

— Ми ж не блокуємось одне в одного, не видаляємо номери… Ми будемо друзями, — він наче чіплявся за ті слова, наче сам себе переконував.