Розділ 8

Ната переможно поглянула на Мілу, зберігаючи на вустах яскраву теплу усмішку. Мовчки потішалась, що таки мала рацію.

Міла всміхнулася, показавши їй кінчик язика:

— Гаразд! Не зловтішайся так відкрито. Ти перемогла. З самого початку ти мала рацію щодо Стаса і не помилилася. Він закоханий у Інну, він хороший надійний хлопець і найголовніше — він її гідний. Я думаю, час Інні справді подумати про розлучення.

— Я дійсно це чую? — розсміялася Ната. — Невже?

— Я ніколи не була поборницею шлюбів, тому не треба так дивуватися, — відмахнулася Міла. — Дівчата, я завжди була і є на боці єдиної правди — кожна з нас заслуговує на щастя. І нема для мене особливого значення, в чому те щастя полягає. Життя одне, не варто його марнувати на дурню та правила, котрі нікому не здалися насправді.

— Щось подібне якось сказав мені Антонович, — згадала Інна.

— Антонович маячні не скаже. Подобається мені цей чоловік. В ньому є отой стержень, справжня мужність, котру я так ціную в чоловіках. А вона ж не в фізичній силі, в словах та вчинках, вона глибше. Вона набагато глибше і притаманна лиш одиницям насправді, —цілком серйозно промовила Міла, задумливо роздивляючись університет через дорогу від закусочної, де дівчата обідали. — В ньому є те, що робить чоловіка дійсно справжнім та істинним.

— То чому ж він дружині зрадив тоді з курсанткою? — зітхнула Ната.

— Бо він не ідеальний. Ідеальних я терпіти не можу, тому що всі вони, як один, насправді гнилі всередині. Підлі, егоїстичні та прикидаються. Вадим — яскравий приклад, — без пом’якшень відповіла Міла.

— Вадим справді хоче бути для всіх ідеальним і це псує його, але він не гнилий і не підлий, — стала на його захист Інна.

— Справді? То чого ж він не дав тобі розлучення, коли ти просила? Чого мовчки спостерігав за тим, як ти збирала себе до купи протягом трьох років? Він насолоджувався твоїм провалом, твоїми стражданнями, бо був упевнений, що це всесвіт так покарав тебе за нього та його власний біль, — спалахнула Міла.

— Ти відповіла на всі свої питання сама. Бо він був упевнений, що то всесвіт мене покарав за його біль. Я не мала права робити боляче іншій людині, — Інна опустила голову до своєї тарілки. Їсти вже не хотілося, натомість починало нудити.

— О, небеса! Ти вважаєш його святим, а себе останньою грішницею? Інно, коли ж тобі дійте врешті? Світ не ділиться на чорне й біле, він сірий. Нема тих, хто без гріха, карми, називай, як хочеш. Ніхто не проживе це кляте життя, не наробивши помилок так само, як ніхто не вийде сухим з води і так само, як ніхто не вибереться звідси живим. Ми вчимося з першого нашого подиху і до останнього. Це людська природа, — Міла замовкла так різко, немов у неї кисень закінчився.

Ната та Інна мовчки дивилися на неї. Те, що Міла вміла й могла своїми судженнями скласти конкуренцію багатьом світлим головам сучасного людства для них не було дивиною, дивувала все нова й нова глибина тих суджень.

— Що робитимеш? І я зараз цілком серйозно. Якщо чоловік питає тебе про дітей та розповідає про те, яким бачить спільне майбутнє, то це не просто так. Подружкам на тиждень подібного не кажуть, — мов нічого й не сталося, продовжила Міла.

— Я не знаю, — чесно відповіла Інна. — Нічого не знаю.

— Ні, цей номер не пройде. Маєш все гарненько обдумати й прийняти рішення, — Міла була непохитною і твердою, мов криця.

— Не можу не погодитися, — додала й Ната. — Ти справді маєш щось вирішувати.

— Що це все має припинитися. Я не можу вдруге ставати на ті ж граблі, — хитнула головою Інна. — Нізащо!

— А жити так, як ти живеш, то значить ОК? Ну що ж, — стиснула плечами Міла й глянула на свій модний наручний годинник. — Моя обідня скінчилася, маю бігти. Бувайте, дівчата.

Міла швидким кроком рушила з закусочної до університету, не чекаючи відповідей.

— Добре, що вона нічого не знає про Артема, — зітхнула Ната.

Інна на те лиш в’яло всміхнулася.

Про те, що запланував романтичний вечір у одному з найдорожчих ресторанів Одеси, Вадим сказав Інні вже по обіді. На її питання, на честь чого свято, нічого не відповів.

Вадим одягнув свій дорогий костюм, Інна — сукню та прикраси, було шампанське, устриці та полуниця в шоколаді.

І наче все було не погано, але в душі Інна не відчувала нічого окрім бажання піти і не мало значення куди саме.

Вадим розповідав купу новин про роботу, про своїх батьків, котрі вже давненько мешкали в невеличкому містечку десь в німецькій області Північний Рейн-Вестфалія. Говорили про Рената та його майбутнє. Вадим хотів, аби син погодився навчатися в Німеччині, Інна на те лиш головою кивала. Вона ледве витримувала без сина останні кілька тижнів, а не бачити його місяцями, то було щось вкрай немислиме. Проте ті думки перегукувалися в голові зі словами Кості, що Ренат не має бути прив’язаний до її спідниці. Все ж голос розуму переважував голос серця.

Далі Вадим кілька разів наголосив, що їм треба неодмінно на зимові свята відвідати батьків та відпочити в Німеччині. Інна те сприймала вкрай спокійно, ба навіть байдуже, хоча раніше така звістка б навела на неї невдоволення та сум. З Вадимовими батьками вона ніколи не була близька і не мала теплих родинних стосунків. До Рената вони ставилися так само. Вадим же ніколи не виступав між ними арбітром і не намагався хоч трохи згладити гострі кути. Спочатку Інна ображалася, їй було боляче, а тоді звикла, що все так і по-інакшому не буде вже.

Напевно вона вже набиралася зрілої мудрості, або ж просто старіла.

Загалом вечір вдався. Він був справді не поганим: ресторан затишним, їжа смачною, Вадим цілком нормальним співрозмовником.

Вадим взагалі був не поганим, аби лишень не ті його авторитарні, командирські замашки й цілковите невміння відділяти сім’ю від підлеглих. А ще ядучість, котра вдало ховалася за маскою приязні та дружелюбності до всіх.

Вночі, коли Вадим міцно спав, розморений алкоголем та актом кохання, Інна залізла в його телефон. Ніколи до того нічого подібного не робила. Про дивні стосунки чоловіка з його працівницями дізнавалася від третіх сторін з його оточення, але надійних та перевірених часом.