Розділ 7

Яся пильніше придивилася до задумливого погляду Інни, спрямованого кудись перед собою.

— Інно Сергіївно? — повторила дещо стурбовано. — У Вас все добре?

Інна наче від сну прокинулася. Кліпнула кілька разів, а тоді глянула на дівчину:

— Вибач, що ти сказала?

— Я спитала, чи все гаразд, бо Ви виглядаєте якоюсь… Виглядаєте сумною чи що?!

— Ні, тобі здалося. Все гаразд, — Інна навіть всміхнулася. — Все чудово.

— Ренат коли повертається? — поцікавилась Яся. — Вже всі за ним скучили.

— Ще кілька тижнів. Я шалено сумую без нього й не знаю чим себе зайняти. Подруга пропонувала на «справжню» роботу влаштуватися. Уявляєш масштаби мого суму? — Інна звелася на ноги.

Яся лиш сміючись хитнула головою.

— Поїду додому, маю трохи хатніх справ, — Інна повільно подалася з ресторанчику до автомобілю.

Зателефонував Стас. Вони кілька хвилин питали одне одного про буденні справи, а тоді Інна раптом запитала:

— Скажи, що ти відчуваєш до мене? Що відчуваєш насправді? Якими бачиш ці стосунки в перспективі?

— Я не знаю, що тобі сказати на це. Чесно, — видихнув. — Ти подобаєшся мені. Дуже сильно. Це те, що я знаю. А далі… Інно, я не хочу, аби ти страждала. Знаю, що ти пережила і не хочу, аби подібне повторювалося зі мною.

Щось всередині Інни легенько ворухнулося: щось неприємне, холодне, липке і болюче.

— Може варто залишитися друзями? Чи може… — Стас замовк.

— Ти гадаєш, у нас вже вийде залишатися друзями? Чи може вийде не продовжувати це все? Мені вже боляче. Думаю, ти запізнився з відповіддю, — відрізала. — Отже, якщо ми це все припинимо, тобі боляче не буде? Ти спокійно все переживеш?

— Не спокійно. Я згадуватиму усе, що було, знову порину у нічне полювання і кожну ніч думатиму про тебе, але… Але не так, як ти, — відповів.

— Ти ніколи не відчуватимеш до мене того, що відчував до неї, — Інні стало гаряче, а наступної секунди нестерпно холодно.

— Не те. До тебе в мене зовсім інші почуття. Такого, як відчував до неї, я більше не хочу. Нізащо! То було не кохання, а хвороба. Розумієш? — Стас витримав коротку паузу. — Нащо ти про це зараз? В нас була така хороша бесіда…

— А я її зіпсувала своїми дурнуватими питаннями, — Інна відчувала, що злиться. Ритмічно барабанячи тонкими пальцями по шкіряному кермові автомобілю, вона дивилася на свій ресторанчик: затишний та вишуканий. — Вибач, та я не хочу, аби ти вирішив, що я якась шльондра суто для розваг.

— Я ніколи так не казав і ніколи не думав, — одразу ж відповів він. — Нащо таке кажеш?

— Вибач, — повторила.

— Слухай, мені час. Маю кілька важливих справ. Без образ, добре, Інно? — промовив.

— Добре, — образа була і вона починала повільно наростати, ніби сніжна лавина, зійшовши з верхівки гірського хребта.

— Гарного дня! — промовив.

— І все? — Інна прикусила язика. Знову зайві слова, котрі робили тільки гірше.

— Обіймаю.

— І все? — повторила тихіше.

— Цілую, — відповів.

— І все? — вона вже й дихати перестала та міцно заплющила очі.

— Кохаю тебе, — Стас аж зубами скреготнув. — Задоволена?

— Так, — врешті видихнула і перервала виклик.

Ната опустила погляд прозорих вологих очей і втягнула в себе повітря.

— Я хочу взяти його за комір і добряче струсонути, — Інна зціпила зуби, аж щелепа заболіла. — Він не вартий тебе, коли ти врешті зрозумієш?

— Я все розумію, — Ната поправила ковдру, котрою була вкрита мала. Дівчинка зацікавлено дивилася мультика, лежачи на Натиному ліжку у спальні, й на дорослих навіть уваги не звертала. — Я вже тобі тисячу разів казала і скажу тисячу перший: я не така сильна як ти! Я не можу відмовитись від нього, я…

— Боже! Та чого ж ми дурні такі? Чому вроди в нас з надлишком, а розум частенько гуляє десь?! Не відповідай, то риторичне питання, — Інна звелася на ноги. — Мені час. Мушу бути вдома до вечері.

— Встигла приготувати? — Ната шмигнула носом. — В мене є запечене м'ясо з овочами. Давай складу тобі в контейнер, вдома лиш розігрієш?

— В мене в духовій шафі рис з курятиною. Дякую, люба. Ти впораєшся вночі?

— Головне швидко заснути, аби думки не встигли першими окупувати голову, — Ната навіть всміхнулася.

— А знаєш, що злить та болить водночас найсильніше? — Інна зупинилася вже на порозі. — Що це не перший і не останній раз, коли він блокує тебе, а ти впевнена, що це кінець і заливаєшся сльозами впереміш з алкоголем. Проте мине кілька днів, може тиждень, і він знову напише, знову покличе і ти помчиш до нього, а далі все піде по колу.

Ната нічого не відповіла. Знала, що кожне сказане слово — правда.

Вдома тільки й розмов було про поїздку до Києва та купу прийнятих на їхню користь рішень гендиректора. Вадим говорив без зупину та був щасливим, Інна мовчала й просто хотіла зникнути, розчинитися в повітрі.

Опісля був секс. Довгий та нудний.

Зникнути хотілося ще більше.

До ранку вона так і не змогла заснути. Лежала не рухаючись й вдивлялася в клаптик неба за вікном. Думки несли її до Стаса, до їхньої останньої розмови, до тих слів, що він сказав.

Інна сама собі обіцяла, що більше нічого в нього не випитуватиме, що намагатиметься так відкрито не проявляти свої емоції та почуття до нього. Сама собі нагадувала, чим закінчилися її минулі ігри у чисте та щире кохання. А уява вже малювала собі нову зустріч зі Стасом.

Сталося те, чого вона так боялася. Інна сумувала за ним, вона хотіла його бачити, вона хотіла опинитися в його міцних, наче кам’яних, обіймах.

Міла попросила забрати з поштового відділення кілька посилок і якомога раніше завести їх до університету. Інна геть нічим не була зайнята тому одразу погодилася.

Була п’ятниця. Одеса активно готувалася до бурхливих вихідних. Одесити та мешканці міста вже будували грандіозні плани, складали розклади, що робитимуть в останні липневі дні, бо у двері вже тихенько стукотів серпень.