Розділ 6

Наступного ранку на Інниному телефоні з’явилося повідомлення. Коротеньке відео, щось кумедне й мабуть таке, що вона б сама навіть не переглянула б у стрічці. З усмішкою дивлячись на те відео та сьорбаючи каву, знову подумки сама себе струсонула.

Треба було припиняти і припиняти негайно.

Пальці без дозволу мозку кинули якогось смайлика у відповідь. Інна надумала видалити повідомлення, але воно вже було переглянуте. Стас привітався і запитав, чи може вона йому зателефонувати. Інна знову себе подумки спиняла, але пальці вже натискали виклик потрібного номеру.

Вони розмовляли по телефону майже годину. За той час Інна встигла зробити такі-сякі хатні справи, він — вирішити кілька паперових питань на фірмі. З обережністю запропонував зустрітися по обіді, Інна завагалася. Стас намагався не наполягати, але навіть крізь телефон відчувалося, що він хоче її побачити. Їй теж хотілося.

Зрештою Інна сказала, що подумає та перегляне свій записник, що в неї заплановано на день. На тому попрощалися.

Вадим зателефонував ближче до обіду й розповів, що в столиці все пройшло прекрасно. Всі сторони задоволені, все йде якнайкраще, а ще, що йому доведеться затриматись. Повернуться з хлопцями вже після опівночі.

 — Юристку свою теж взяли? — запитала нащось Інна. Вона зовсім не хотіла конфліктувати, слова зірвалися з вуст самовільно.

— Ти знову своєї? Чого вчепилася до неї? — запитав з насмішкою.

— Та ні, нічого. Я вже тобі казала: роби, що хочеш і з ким хочеш. Вітання передай, — Інна прикусила собі язика. Не вартувало говорити те, що вона вже сказала.

— А що там Ромео? Знову в соціалках серденьків тобі наставив і грошей просив? — геть спокійно спитав.

— Я не спілкуюся з тією людиною давним-давно, тобі відомо це. Ти контролюєш всі мої акаунти та електронну пошту. Заходь та дивись, — Інна знову прикусила собі язика. Не розуміла, що на неї найшло. Хотіла спинити потік слів, чесно хотіла, та не виходило.

— Мені воно не впало! — відрізав Вадим. — А ця стара пісня вже добряче набридла. Я не маю на це часу. І ще…

Чомусь в Інни похололо на серці від тієї фрази.

— Олесю залиш у спокої! — додав Вадим і обірвав виклик.

Інна опустила голову на стільницю стола і важко видихнула, стискаючи в руці телефон.

Ната з під лоба поглянула на Інну, звіряючи накладні на щойно отриманий товар. Її косметичний салон користувався неабияким попитом у одеситок. Родзинкою був індивідуальний підхід до кожної клієнтки, найновіші косметичні процедури, найефективніші доглядові засоби та дуже приємна ціна. Колись тим салоном вони володіли вдвох з чоловіком, але після розлучення декілька років тому, домовилися, що його частка з салону залишається їхній малолітній дочці. Чоловік покинув Україну і повертатися більше не планував, а Ната стала повноправною власницею. Фінансова грамотність Нати дозволила бізнесу процвітати, все йшло добре і цілком могло з боку здаватися, що вона — щаслива жінка. Але то було лише збоку.

Історія кохання з Артемом нагадувала мелодраму. Матір, котра жила з Натою та дочкою, чоловіка не сприймала категорично, називаючи брехуном та егоїстом, і чесно кажучи, Інна з нею навіть трохи погоджувалася. Тому наче в шістнадцять, Ната втікала до нього на таємні побачення, інколи просила, аби Інна забрала малу зі школи, інколи казала, що залишається на ніч на дівочі посиденьки у Інни, насправді ночуючи у Артема.

Справа була не у пристрасті чи природньому інстинкті, Ната була закохана шалено і по-справжньому, а от які насправді почуття мав до неї Артем, не розуміла ні Інна, ні мабуть і вона сама.

— Ти маєш з ним зустрітися, — врешті промовила Ната, відставляючи накладні і опираючись плечами до спинки білосніжного шкіряного крісла.

— Ні, — хитнула головою Інна. — Взагалі не знаю, нащо тобі розповідаю.

— Бо я твоя подруга і ти віриш мені мов самій собі. Моє серце підказує, що точно маєш зустрітися з ним. Щоб там Міла не казала, а я вважаю, це зовсім не та історія, що була з Сама-знаєш-ким, — безапеляційно додала.

Інна мовчки дивилася кудись на стіну за Натиною спиною.

— Чи ти не хочеш? Подивись мені в очі і скажи, що не хочеш його побачити! Якщо скажеш, я більше ніколи за нього не згадаю.

— Не можу, — стиха видихнула Інна.

— Я знала це! Не роздумуй. Зателефонуй і скажи, що згодна сьогодні зустрітися, — в двері Нати постукали і вона звела погляд.

На порозі показалася молоденька асистентка, котру Ната взяла на стажування. Дівчина потребувала узгодження кількох робочих питань.

Інна поспіхом попрощалася та рушила до свого автомобілю.

Навідалася до університету.

Міла була заклопотаною та заваленою паперовою роботою, тому приділила їй лиш кілька хвилин. Жартома запитала, чи не хоче Інна до них на роботу, на «справжню» роботу. Додала, що Анатолій Антонович може те влаштувати. Костя мав кілька ознайомчих лекцій підряд для абітурієнтів, котрі планували восени вступ, тому теж побалакав з нею не більше десяти хвилин. За звичкою обійняв, спитав, чи все в порядку, додав, що Антонович від’їхав кудись у справах, якщо вона планує візит до нього. Інна спитала, чи він вже літав до Ізраїлю, але Костя не відповів, вже поспішав до однієї з аудиторій.

Інна вийшла на вулицю й повільно побрела алеєю в бік парку, що лежав за університетом, аж раптом помітила темний автомобіль, що паркувався на стоянці, неподалік від її авто. То був Анатолій Антонович.

Інна зупинилася на алеї і дочекавшись, коли він вийде з авто, змахнула йому рукою. Він помітив її одразу і з усмішкою підняв долоню на знак взаємного вітання. Інна повернулася до стоянки де він вже очікував її.

Як і завжди, в ідеально випрасуваній сорочці кремового кольору, брюках та своєму елегантному пальто, Анатолій Антонович цілком міг би бути праобразом Аль Капоне, наприклад, чи ж бо Мішки Япончика. І друге, куди вірогідніше.

— «Наше Вам с кісточкой» — усміхнувся. — Як воно?