Розділ 4

На вулиці вже починало сутеніти. Тіло затекло від беззмінної пози, в котрій Інна просиділа увесь час, поринувши в минуле, але вона, здавалося, того навіть  не помічала.

Інна влаштувала Йому допит з пристрастю одразу ж, а у відповідь почула потоки такої відвертої брехні, в котру не повірив би навіть останній ідіот. Інна повірила і пробачила. Бо кохала. Твердо заявила, що подає на розлучення з Вадимом і готова переїхати до Нього куди завгодно. Він сказав, що не має стабільності та фінансової змоги, аби утримувати її та Рената. Інна пробачила і те. Вона намагалася втримати ще те, що залишалося. А не залишалося вже нічого. Він, вже не ховаючись від неї, вів переписки з іншими жінками, запрошував їх на побачення, змінив паролі на своїх сторінках в соціальних мережах, а в один прекрасний день перестав приймати від неї дзвінки.

Поки Він писав іншим ті ж романтичні дурниці, що й їй раніше, Інна заливалася сльозами у ванній кімнаті та робила лезом надрізи на руках, аби заглушити тим пекучим болем біль душевний.

Вадим знав усе, що з Інною відбувалося, але тріумфально усміхався, наголошуючи, що вона мусить визнати, яку зробила дурнувату помилку, вибачитись перед ним і забути все, як великодушно робить для неї він.

Інна хотіла померти. Вадим насолоджувався тим, як її розчавило життя, бо вважав, що то  так доля покарала її за те, як вона вчинила з ним.

Хто був правий в тій ситуації, а хто ні, напевно судити не має права жоден. Бо жоден не без гріха за душею.

Минув час. Життя потроху ввійшло у своє звичне русло: Інна присвячувала себе Ренату та ресторанчику. Вадим поводився так, ніби нічого не сталося. Але лише до тієї миті, поки Інна не ставала йому наперекір навіть у якомусь найменшому питанні. Її слово у сім’ї не вартувало більше нічого. Жінка сприйняла те як належне, бо картала себе і проклинала за свою дитячу довірливість. Інна вважала винною лише себе.

Стукіт дверей вивів Інну з роздумів й вона швидко здійнялася на ноги. В голові запаморочилось від різкого руху, тому хаотично хапнувши рукою повітря, вона заплющила очі.

— Привіт, кохана, — Вадим безшумно виник на порозі.

Інна навіть не усвідомила, як він так швидко підійнявся з передпокою до спальні на другий поверх.

— Привіт, любий. Як ти? Як минув день? — запитала, чогось відчуваючи у грудях тривогу.

— Чудово! — Вадим мав хороший настрій. — А зараз буде ще краще.

Не даючи Інні навіть відповісти на ту репліку, в два кроки опинився поруч і захопив її вуста у вимогливий, навіть жорсткий поцілунок. Інна не пручалася, бо знала, так буде швидше. Якщо пощастить.

— Хочу тебе, — втискаючи її у тугий матрац ліжка, Вадим прикушуючи її шию, наспіх стягнув домашні шорти та футболку і на кілька секунд затримавши погляд на мертвотно-блідому обличчі різко та без вагань ввійшов в неї…

Небо за вікном стало чорнильним, з ледь помітними золотавими вкрапленнями зірок і фокусуючи погляд на тому клаптику за прозорим білястим тюлем, подумки Інна була десь біля них. Уявляла себе дуже далеко від свого будинку, від своєї спальні та від свого чоловіка. Зливалася з тим золотом та чорному оксамиті, мріяла розсіятися в ньому назавжди.

В перші місяці після того, як Він обірвав всі контакти з нею, Інна при кожному сексі з чоловіком бачила перед очима ту єдину ніч у старій квартирі на окраїні Одеси. Коли біль переповнив вінця її душі, мозок заблокував той спогад і на замін йому врешті подарував порожнечу.

— Могла хоча б обійняти мене, а не тримати руки, стиснутими в кулаки? — Вадим легко торкнувся вустами її холодної щоки. — Кохаю тебе. А ти мене ні.

— Міг хоча б один раз зробити це не боляче, — вона не насмілилася озвучити ті слова і лиш ледь чутно зітхнула. Сльози повільно скотилися двома крихітними краплинками з кутиків очей, але вона втягнула в себе повітря і миттєво їх стерла.

Блискавка вдарила вже кілька разів, а звуки грому були ледь чутними. Гроза лиш набирала обертів і обіцяла бути затяжною. Небо теж виглядало зловіще, обіцяючи вмити вранішню Одесу рясним дощем.

Інна звернула на своє звичне паркомісце біля ресторану і вийшовши з авто, розсіяним поглядом вдивилася кудись в бік проїзної частини. На душі було не дуже. Навіть вранішня розмова з Ренатом очікуваного полегшення не принесла.

— Доброго ранку! — почувся голос десь з-за її спини.

Інна обернулася, помічаючи водія рефрижератора з фірми-постачальника морепродуктів.

— Доброго, — всміхнулася. — Знову щось з креветками?

— Ні! Креветки сьогодні ідеальні, — хитнув головою, кидаючи погляд на її праву руку. — Просто не хочеться, аби Ви запам’ятали мене як чоловіка з креветками.

 — В жодному разі, — Інна знову всміхнулася. — Я запам’ятала Вас як Стаса.

Він всміхнувся:

— Маю для Вас щось. Зачекайте секунду!

Інна зацікавлено поглянула на нього й ствердно хитнула головою. Він дістав з паперового пакету таку ж паперову коробочку невеликого розміру.

З усмішкою простягнув коробочку їй.

— Там креветки? — Інна здивувалася тому, як легко й невимушено зав’язувалася та вкрай дивна розмова.

Він розсміявся: щиро й приємно:

— Ні. Дещо трохи смачніше.

Відкривши коробочку, Інна побачила там запаковане у спеціальний контейнер елітне фірмове морозиво двох різних смаків.

— Овва! — звела акуратні брови. — Ну, тепер, мабуть, я маю пригостити Вас нашою кавою.

— То було б чудово! — одразу ж погодився він.

— Тоді прошу за мною на терасу, — ступивши на сходину ресторанчику, Інна раптом додала. — Зі мною можна на «ти».

— Зі мною теж, — стиха мовив у відповідь.

Стас пив міцне еспресо, Інна — американо з молоком. Морозиво, забране Ясею, мирно чекало свого зоряного часу в холодильнику для обідів персоналу.

Інна розпитувала його про речі, про які прийнято говорити двом ледь знайомим людям за кавуванням, він відповідав, навіть не приховуючи свій зачарований погляд.