Розділ 3

День видався настільки сонячним та лагідним, що в Інни навіть з’явилося вже давно забуте відчуття умиротворення десь глибоко в душі. Захотілося творити щось, зайняти себе купою давно відкладених справ, знову захотілося вдихнути на повні груди.

З усмішкою зайшовши до свого ресторанчику, Інна повідомила Ясі, що сьогодні привезе новий посуд. Керуюча зраділа з того, бо вже не могла дочекатися той посуд більше тижня. Інна перевірила кілька рахунків, залишених Ясею на столі її крихітного кабінетику, виділеного в глибині одноповерхового видовженого приміщення. Потім оглянула нещодавно замінені сушки для рук в туалеті. Вже вирішивши їхати по посуд, згадала, що так і не побачила, як дівчата-офіціантки почепили новий білосніжний напівпрозорий тюль на дерев’яних опорах тераси.

Взагалі-то тераса була оздоблена тюлем ще з початку літа, але нещодавно стався казус. Одного вечора гості закладу трохи розійшлися і пошкодили найбільший, котрий ошатно прикрашав бік тераси, що якраз виходив на проїжджу частину. Через той шмат, довелося замінити увесь тюль. Інна навіть подумала, що можна обійтися без нього, але одразу ж і передумала. Акуратно підібрана спеціальними золотистими брошками невагома хмарка на кожній підпорі додавала затишку та ніжності.

— Доброго ранку, — почувся десь за спиною чоловічий голос.

Інна обернулася, зустрічаючись поглядом з втомленими блакитними очима водія фірми-постачальника морепродуктів.

— Доброго ранку, — м’яко всміхнулася. — Знову виникли якісь проблеми з товаром?

— На щастя, більше ні, — відповів. — Питання з минулою поставкою вирішено. Накладна з потрібним товаром передана Вашій керуючій, а разом з накладною додатковий ящик з креветками — вибачення від нашої фірми.

Інна хитнула головою:

— Навіть так? Я приємно здивована. Дякую. Але чи не буде вирахувана ціна за той ящик з працівника, котрий відвантажував нам вчора товар? Мені б не хотілося, аби людина постраждала фінансово. Зараз не легкий час.

Чоловік усміхнувся, пильно вдивляючись в її обличчя:

— Ні, не буде. Будьте певні. Маєте моє слово.

І чогось Інна беззаперечно повірила словам чоловіка. Ба більше, вона відчувала до нього якусь незрозумілу довіру.

— Ну що ж, якщо все вирішено на приємній ноті, тоді бажаю Вам гарного дня! — промовив, відступаючи з останньої сходинки на алею, що вела до проїжджої частини.

Неподалік виднівся припаркований мікроавтобус-рефрижератор.

— І Вам гарного дня, — Інна всміхнулася, а тоді нащось додала. — Я рада, що все вирішилося, бо, чесно кажучи, з Вашою фірмою я працюю вже більше двох років і мені наша співпраця до душі.

Чоловік зупинився, а тоді обернувшись, ступив крок назад в її бік.

— Передам директору Ваші слова, — на мить він завагався, а тоді раптом додав. — Ви знаєте, що у Вас неймовірно красиві очі?!

Інна розсміялася. Таких компліментів за своє життя вона вже встигла наслухатися аж до нудоти:

— Направду? Дякую. Приємно.

— Я б дуже пожалкував, якби не сказав цього, — він поспішив від ресторану.

— Як Вас хоч звати? — запитала, сама не розуміючи, нащо їй те.

— Я Стас. Станіслав, — кинув через плече і швидким кроком рушив через дорогу до свого мікроавтобуса.

Інна з усмішкою провела його поглядом, а тоді повернулася назад на терасу.

— Мені ось ці тарілки дуже подобаються, — Ната підставила під яскраві сонячні промені прозору скляну таріль, котра переливалася всіма відтінками західного сонця. — Яка ж краса!

— Так. Дуже гарні. Тоді ці й візьму, — кивнула Інна. — Ще склянки під коктейлі. Їх теж треба оновити.

— Важкий місяць вийшов, так? Фінансово? — співчутливо запитала Ната.

— Чесно? Так. В травні я сподівалася, що цей літній сезон буде не таким, як в минулому році. Але з іншого боку, якщо замінюю посуд, отже попередній зношується, отже ним справді користуються, — відповіла Інна.

— Ти якась цікава, — Ната примружила очі, пильно придивляючись до Інниного обличчя. — Щось сталося?

— Та ні, — Інна стиснула плечами. — Настрій сьогодні собі підійняла і думаю, ще одна людина, як мінімум, теж.

Ната на мить збліднула:

— Невже…

— Ні, — Інна обдарувала подругу заспокійливою усмішкою. — Не хвилюйся! Минуле залишилося у минулому і туди вороття нема. Просто отримала комплімент зранку.

— Чи ж то тобі в новинку?! — Ната розсміялася, коли вони підійшли до каси і Інна витягнула з гаманця картку, але було помітно, як полегшено видихнула.

— Не в новинку, просто… Якось так щиро. Це було мило, — Інна вказала на седан на парковці для клієнтів магазину і один з вантажників підійшов до продавчині, допомагаючи запакувати в картонні ящички куплений товар.

Інна з Натою вийшли на вулицю.

— Хто то був? — Ната поглянула на свій телефон.

Інна зрозуміла, що їй писав Артем і усміхнулася, проте нічого не запитала. По щасливому обличчі подруги вже й так все було зрозуміло.

— Ти не повіриш! Водій однієї з фірм-постачальників продуктів.

— Вони вміють робити компліменти? — Ната промовила те не з насмішкою, навпаки.

— Один точно вміє. Стасом звуть, — Інна вдячно кивнула вантажнику, котрий акуратно склав ящики в багажник седана і легко та непомітно вклала в його долоню невелику купюру. — То Вам на каву. Дякую!

Чоловік вдячно кивнув і зміряв обох жінок зачарованим поглядом. Обидві й справді були красунями. Тендітні та не високі, з глибокими світлими очима та м’якими ніжними рисами обличчя. Тільки Ната — лялькова блондинка, а Інна — брюнетка.

Помітивши той погляд Ната кивнула Інні й підморгнула. Інна на те лиш всміхнулася.

— До мене на каву? — Інна сіла за кермо.

Ната винувато закусила нижню губку:

— Люба, не можу. В Артема зараз є вільний час і…

— Ти хочеш побути з ним. Я розумію, — Інна хитнула головою.

— Не ображаєшся? — Ната виглядала винною.

— Ні. Все гаразд. Куди тебе підвезти?