Розділ 2

Ренату виповнилося дванадцять і з ним у Інни ніколи не було проблем. Він ріс спокійним, стриманим та не по роках розважливим хлопчиком. А останнім часом вона помітила, ще й ставав доволі самостійним.

Вадим завжди приписував всі лаври за виховання сина саме собі і своїй родині, а Інна не мала звички сперечатися та доводити зворотне. Зрештою Ренат й справді був сином Вадима та спадкоємцем його агробізнесу, що ріс та процвітав не лише на Одещині.

Сам Ренат, не дивлячись на любов, повагу та прихильність до Вадима, мав глибоку дитячу прив’язаність до Інни і не соромився те проявляти.

Маючи можливість, і Вадим і Інна намагалися дати сину все, що вважали потрібним, той взамін завжди дослухався до їхніх порад та намагався ніколи не порушувати заборон чи наказів Вадима.

Ідея відіслати сина аж на два місяці на відпочинок до Греції прийшла Вадиму. Через знайомих він дізнався де і як можна оформити всі необхідні папери, куди та наскільки поїдуть діти, скільки то буде коштувати і хто є ініціатором продажу таких путівок.

Інні залишилося лише зібрати сина в дорогу.

Ренату така ідея сподобалася одразу, бо він любив подорожувати і вже з доволі раннього віку встиг побувати на декількох закордонних курортах. Їхати до нової країни одному, без батьків, йому доводилось вперше.

Вадима вистачило на хвилин п’ять щирої підтримки та запевнення, що все буде добре, а потім він роздратовано заявив, що час вже Ренату відпустити материну спідницю. Якщо хлопчик і відчув образу за ті слова, навіть виду не подав.

За тиждень, на початку липня, Ренат та ще чотирнадцять дітей поїхали до Греції.

Будинок спорожнів та насторожено затихнув. Не чесно було б стверджувати, що Ренат створював в ньому аж так багато шуму, але до нього часто приходили друзі. Вони грали в купу відеоігор, реготали на увесь дім, смажили на білосніжній кухні Інни попкорн, запах від котрого їй доводилось виводити всіма відомими засобами ще потім днів зо три.

Інна сумувала без сина, бо не була звична залишатись без нього так надовго, але з Вадимом подібним ділитись не мало сенсу. Чоловік виріс в зовсім інших умовах і у нього подібні скарги викликали б хіба-що легку насмішку.

Інколи Інні здавалося, що вона заміжня за якимось адміралом, котрий давно забув, що таке людські слабкості.

З думок вивів черговий телефонний дзвінок. Кидаючи погляд на екран та приймаючи виклик через навушник, Інна звернула автомобіль в один з провулків, де знаходився гарненький магазинчик авторського посуду та текстилю.

— Привіт, Міло, — прощебетала Інна, гальмуючи перед пішохідним переходом та чемно пропускаючи цілий натовп туристів. — Як ти, красуне? Де сьогодні?

— Hola! Моя дівчинко, я в раю. Тебе вітає Коста-Брава, а саме Тосса-де-Мар. Словами не описати, це треба тільки побачити, — прощебетала Міла. — Як там наш Костянтин? Він, здається, мав повернутися на днях?

Інна розсміялася. Добре знала трепетну любов та глибоку відданість, на межі з безумством, Міли роботі в університеті ОМА. І добре пам’ятала, як заледве змусила її поїхати на відпочинок до Іспанії. Обидві були впевнені, що така трудоголічка як Міла і трьох днів відпочинку не витримає, але подруга освоїлася, досить швидко пристосувалася і на диво про повернення додому навіть не згадувала.

— Гаразд. Потім. Маю бігти, бо сьогодні в мене розплановані навіть походи в туалет. Цілую.

Зв'язок обірвався, а Інна ще й навіть камеру на телефоні ввімкнути не встигла, не те що щось запитати чи відповісти. Стиснувши плечами вона врешті дісталася до будівлі з потрібним номером і замкнувши автомобіль, зайшла всередину.

Та щойно привіталася з юною продавчинею, як телефон знову сповістив про ного співрозмовника. То була Ната. Ще одна подруга Інни, але не менш улюблена. На відміну від Міли, Ната не вважала роботу найголовнішим в житті і на перше місце завжди ставила почуття, людські взаємини та стосунки. За те, м’яку, милу й по-юнацьки ніжну жінку доля чомусь вирішила випробувати на міцність та послала кохання до чоловіка, котрий навіть її мізинця був не вартий. Так вважала Інна, хоча особисто з ним знайома ще не була.

— Привіт, моя хороша, — Інна всміхнулася. — Ти як? Вдома?

— Привіт. Ні. Сьогодні особисто працюю в салоні, бо маю поважних та постійних клієнтів. Вирішила набрати тебе на кілька хвилин, бо буду зайнята аж до четвертої точно.

— Я вибираю новий посуд для ресторанчика. Ти завтра вільна? Може подивимось разом? — запропонувала Інна. — Давай о четвертій під’їду до салону й заберу тебе? Вип’ємо кави: або в мене, або десь в центрі?

— Не знаю. День буде насичений. Спишемось.

— Що в тебе? — Інна і хотіла питати, і разом з тим ні, бо сама себе не могла зрозуміти, що думає про Натину ситуацію. Більше за все в житті хотілося, аби подруга була коханою та щасливою, але ставлення її обранця та його емоційні гойдалки змушували Інну його м’яко кажучи недолюблювати.

— Все добре. Артем поводиться чемно. От тому я й не хочу тебе з ним знайомити, бо ти… Злякаєш його, — Ната змовкла.

— Я? Та він сам кого хочеш залякає… Ой! Все. Бо зараз знову бовкну щось і ти образишся, — Інна швидко змінила тему розмови. — Посуд без тебе не купуватиму. Лиш гляну сьогодні і прицінюся. Бувай!

— Обіймаю, — Ната завершила виклик.

Ближче до полудня Інна вирішила навідатися до національного університету «Одеська Морська Академія». Там працювала Міла, там викладав Костянтин, там всі троє вони були курсантами більше п’ятнадцяти років тому. З тих пір минуло багато часу, багато що змінилося й світ став геть інакшим, але в стінах рідної Alma Mater було щось незмінне й таке, що не силу зруйнувати нікому й нічому.

Повільно крокуючи до парадних дверей й з ностальгією розглядаючи на фасаді яскраву емблему з зображенням корабля на хвилях — беззмінну візитну картку ВУЗу, Інна почула, як хтось гукнув її. Той приємний голос з характерним одеським акцентом вона б нізащо не сплутала з сотнями інших, навіть якби не чула його років сто.