Розділ 1. Липень

Одеса. Україна. 2021 рік

За чотири місяці до того…

Прокидатися не хотілося. Точніше прокинутись Інна вже встигла, а от виповзати в теплого, м’якого та затишного ліжка не хотілося до жаху. Потягнувши на голову широку подушку, вона заплющила очі, намагаючись зловити залишки сну, що поспішно вислизав зі свідомості. Нічого не вдалося.

Сон пішов, лишаючи по собі тільки приємний солодкавий посмак і жодного уривку, про що ж він був.

Тихенько застогнавши, Інна звісила босі і вже звично холодні мов лід ступні на підлогу, зариваючись пальцями у білосніжне штучне хутро, імітоване під шкіру полярного ведмедя. Потягнувшись, вона накинула на блакитну шовкову піжаму халатик і підійшла до широкого французького вікна, затягнутого мереживним тюлем в тон до молочних стін просторої спальні.

На годиннику була лише сьома ранку, а стовпчики термометрів вже повзли до позначки плюс двадцять. Розпал літа був воістину гарячим.

Теплий душ завжди діяв на Інну позитивно і бадьорив, а улюблена кава з молоком додавала настрою на цілий день. Головним було провести ті кільканадцять хвилин на одинці з собою: вийти на балкон спальні, сісти в улюблене плетене лозяне крісло, помилуватися вранішнім містом, та ще й під тиху приємну музику.

Телефон на комоді загорланив нещодавно поставленою на дзвінок піснею і Інна не одразу зрозуміла, звідки долинає звук. Поспішно обмотуючись рушником, вийшла з душової кабінки і врешті взяла до рук телефон, приймаючи виклик.

— Інно Сергіївно, доброго ранку, — почувся милий дівчачий голос. — Нам привезли морепродукти. Я в шоці, бо це якийсь треш. Пояснюю, що ми таку фігню не замовляли, але цей ідіот навіть слухати не хоче. Плете мені якесь словесне мереживо. Знаю, що рано ще, але чи не могли б Ви…

— Добре, Ясю. Через п'ятнадцять хвилин буду. Якщо його влаштовує чекати, нехай чекає, — Інна зітхнула. — Заспокойся, добре?!

Інна вимкнула телефон і ввімкнувши фен, поглянула на себе в дзеркало.

Вадим подарував їй невеликий ресторанчик неподалік славнозвісного одеського пляжу на десятиліття їхнього подружнього життя рівно чотири роки тому. Ну тоді то був не ресторанчик, а відверто кажучи непримітна забігайлівка: і не закусочна, і не кав’ярня. Але Інна зуміла за кілька років перетворити її на затишний стильний заклад, де подавали завжди свіжу ароматну каву, прохолодні освіжаючі напої та різноманітні смачнючі десерти до них, а також багато закусок, салатів і всього, чим так смачно поласувати на березі Чорного моря.

Заклад швидко полюбився як одеситам, так і гостям міста. Інна щиро раділа з того: не стільки фінансовим успіхам, скільки тому, що її дітище справді люблять, хвалять та рекомендують.

Вадим ставився до того дещо скептично. Чесно кажучи, не дуже й вірив, що в Інни щось вийде, але йому подобалося, що вона щаслива з того всього.

Яся стала керуючою ресторану кілька місяців тому не те щоб випадково, але й не заплановано точно. Дівчина, котра займала її місце до того, звільнилася і рвонула до Туреччини, аби вийти заміж турка, з котрим познайомилася під час його візиту до Одеси. Інна навіть не думала над тим, кого призначити керуючим. Яся працювала у ресторанчику  вже понад рік: спочатку офіціанткою, потім адміністраторкою. Вольова, розумна, працьовита, дівчина з невеличкого села неподалік доводила, що на рівні з місцевими працівниками і нічим їм не поступається. Одне, в чому була дещо слабка — не вміла спокійно вирішувати конфлікти і часто приймала імпульсивні рішення. Інні те не завжди подобалось, тому вони домовилися, що якщо виникає непередбачувана ситуація, Яся одразу телефонує і не важливо, котра година за вікном.

Ресторанчик знаходився недалеко від приватного будинку, в котрому мешкали Інна з Вадимом, тому дістатись туди не зайняло багато часу. Інна припаркувала свій чорний седан на місці, котре було відведене спеціально для неї, і подалася одразу до бокового входу, де здійснювався прийом продуктів.

Новенький мікроавтобус-рефрижератор чекав у затінку кількох дерев, а неподалік сидів на лавочці чоловік у чорних спортивних штанях, футболці та блайзері, натягнутому на пів обличчя.

Інна зрозуміла, що то мабуть і є винуватець Ясиної вранішньої істерики, але все ж ввійшла на кухню. Щойно забачивши її, симпатична білявка кинулася до Інни, переповідаючи історію, котра вже була озвучена по телефону.

— Зараз вирішимо. Вдихни й видихни, — Інна ледь всміхнулася. — Отак! Молодець. Це він на вулиці?

— Так, — Яся пішла вперед.

Побачивши Ясю, чоловік підвівся з лавочки та підійшов до мікроавтобуса.

— Це Інна Сергіївна, хазяйка ресторану, — пафосно промовила Яся. — Пояснюйте їй, що й до чого, шановний.

Чоловік зміряв Інну з ніг до голови зацікавленим поглядом, затримавши його на точеній тендітній фігурці, а тоді його блакитні очі спинилися на її глибоких синювато-сірих очах.

— Доброго ранку, — промовив зрештою він.

— І я Вас вітаю, — кивнула Інна з легкою усмішкою. — Що сталося і чому моя керуюча м’яко кажучи незадоволена товаром?

Однією з родзинок, котрою володіла Інна і за котру її любили як власні працівники так і численні друзі та знайомі, була її манера спілкування. Інна завжди лишалася на позитиві, вміла жартами вирулити з апріорі провальних ситуацій, могла загладити будь-яку незручність в компанії, пом’якшити всі гострі кути доволі складних розмов. Щоправда, люди, котрі не знали її, інколи вважали, що та манера не що інше як кокетство на межі зі справжнісіньким фліртом.

Сама Інна жартуючи не раз повторювала в компанії подруг, що час припиняти так спілкуватися, бо всі навколо вважають, що подобаються їй в романтичному плані. Повторювала, але не припиняла. Їй подобалося бути для інших промінчиком світла та позитиву.

Інна була на диво емпатичною людиною, а це, як відомо несло плюси оточуючим і вкрай важкі мінуси для неї самої.