Глава 4

У битвах з ліньші та в турнірних поєдинках мені траплялося діставати рани. Терпіти біль — це перше, чого мене навчив наставник. Перестав її помічати. Я майже нічого не відчував, навіть коли Мейрен намагався відрубати мені руку.

Чого мене Ейрен ніколи не вчив, так це терпіти насолоду. Переносити тортури задоволенням — невидиму для сторонніх очей, що паралізує волю, солодку, яка зводить з розуму… Я був абсолютно беззахисний перед нею.

Усі мої спроби піти й віднести Лейлін батькам закінчилися провалом. У коротких перервах, коли здавалося, що все скінчилося, я підводився й встигав зробити лише кілька кроків, але примарні губи поверталися з подвійною наполегливістю.

Я зумів дійти лише до ставка, де без сил опустився на коліна, відчайдушно борючись із стогоном, що рвався з грудей. Зачерпнувши води, я вмив палаюче обличчя, але пригорщі прохолоди було замало, щоб угамувати розпалену кров і жар під шкірою. Я лише налякав Лейлін, коли на її лоб упали холодні краплі. Малятко скривджено скривило личко.

Я ж не на Самотньому піку, звідки взялося це наваблення? Кого благати зупинитися? Чи краще просити продовжувати?..

Примарні губи змінилися ніжними пальцями з загостреними нігтиками… На одному з них із лякаючою чіткістю відчувалася твердість обідка й гладкість граней каменя — перстень. Якимось незбагненним чином вони торкалися моєї шкіри, минаючи всі шари одягу, дражливо мандрували тілом, спускаючись до паху, завмирали в нерішучості й знову поверталися до грудей. Знову й знову… А я згорав, роздираний одночасно соромом і болісним бажанням.

На дальній доріжці почулися голоси. Здається, через сад ішли служниці.

Скоро вони мене побачать. Охопленого безумством Спадкоємного принца.

Мені потрібно підвестися з колін!

Я мусив тримати обличчя, зберігати гідність! Хоча б зовні…

Але невидима долоня насмілилася й лягла на мою плоть, ніжно стискаючи, беручи в тісний полон…

Мої повіки зімкнулися. Світ навколо поплив. Нестерпно хотілося відкинути останній опір і віддатися цим солодким відчуттям.

Не пам'ятаючи себе, я тремтячою рукою розв'язав пояс, рвонув верхній одяг. Уклав на нього Лейлін, а сам заліз у ставок, занурюючись у воду по груди. Ставок біля берега не був глибоким, я одразу досяг мулистого дна, торкнувшись його стегнами. Обрив ішов дещо далі. Прохолода принесла деяке полегшення, знизивши гостроту моїх відчуттів від зухвалих пестощів невидимих рук.

На доріжці, під квітковою аркою, показалися ті самі служниці, чиї голоси я почув. Смертні дівчата, балакаючи між собою, прямували до альтанки й мали пройти повз ставок.

Я пірнув. Зісковзнув із мілководдя в холодну глибину.

Чудовий спосіб сховатися, але абсолютно марний. Лейлін залишилася на березі. Її побачать і віднесуть Імператриці. Зчиниться неабияка метушня.

Як тоді пояснити матері й усім іншим, чому Спадкоємний принц кудись зник, залишивши немовля?

Що гірше — бути виявленим у ставку в непристойному вигляді чи виглядати в очах батьків Лейлін тим, хто просто кинув їхню дочку?

З шумним сплеском я виринув, утираючи обличчя від води.

Мій погляд зіткнувся з поглядом служниці. Вона вже стояла на колінах біля Лейлін, простягаючи до неї руки, але злякано шарахнулася назад і завмерла на місці, приголомшено, із захопленням, втупившись у мене. Вона не зрозуміла, хто перед нею.

Друга дівчина, не добігши, впала ниць просто на доріжці. Ця впізнала одразу.

— Змилуйтеся, Ваша Високість! — не підводячи голови, панічно вигукнула вона. — Ми нічого лихого не замишляли…

Перша служниця, яка тягнулася до дитини, отямилася.

— Мовчи, дурна! — обірвала вона подругу й поспішно опустилася на коліна, торкнувшись чолом землі. — Ми не помітили Його Високість і вирішили, що принцеса тут сама. Подумали, що не можна немовляті залишатися без нагляду, і хотіли лише віднести її до зали.

Я повернувся на мілководдя й сів, боком спираючись на виступ каменя, що стирчав із берега. З примруженим поглядом подивився на дівчину, оцінюючи її. Схоже, мати відбирала служниць так само ретельно, як прикраси для палацу: Імператриця любила оточувати себе красивими речами й людьми.

Служниця швидко вкинула на мене погляд, але одразу ж збентежено опустила очі, її щоки спалахнули рум'янцем.

— Підійди, — наказав я. Мій голос прозвучав незвично низько, хрипко.

Не розуміючи, чого від неї хочуть, або лише вдаючи, вона слухняно наблизилася на відстань витягнутої руки. Я схопив її за зап'ясток і смикнув на себе, з гучним сплеском затягуючи у воду.

— Ах!

Різким рухом притиснув її до себе…

І тут же відштовхнув.

Чуже жіноче тіло миттєво охолодило мене, загасивши збудження краще за глибинні води ставка. Усі фантомні відчуття зникли, ніби їх і не було зовсім.