Пролог

Нічне небо посипане мільярдами зірок. Їхнє світло прекрасне і відбивається у стоячій воді ставка біля палацу спадкоємця небесного імператора. Його води давно помутніли, ніхто не чистив дно і по лінії берега він заріс ліліями. Гілки плачучих верб торкалися води, немов висловлювали вічну скорботу, що мешкала тут. У дворовому парку, дикому занедбаному, на острівці посеред озерця, височів кам'яний склеп. Вхід до нього заборонено під страхом смерті. Двісті років минуло відколи наслідний принц видав наказ – не порушувати меж парку, перетворивши його для всіх на заборонене місце. 
 Яскравим спалахом, мов блискавка, блиснула і вдарила в землю - так з'явилася тут людина. Великі білі крила повільно склалися за спину, і він попрямував у бік повитого диким плющем стародавнього склепу. При ходьбі його крила поступово розчинилися в повітрі, відкриваючи широкоплечу фігуру з прямою поставою, що видає в чоловікові людину, яка не звикла гнутися перед будь-ким. Його гарне обличчя було нерухоме, без емоцій точно як у статуї і тільки у погляді ховався сутінок. Нескінченний, безжальний біль. 
 Чоловік підійшов до дверей склепу. Зупинився на мить, оцінюючи її стан та відзначаючи відсутність ознак чужого проникнення. А потім він штовхнув її і ввійшов до усипальниці. Склеп же, на відміну від парку, яскраво освітлений свічками, що вічно горять, не виглядав покинутим. У його приміщенні сухо, чисто та світло. Чоловік спустився кам'яними сходинками до похоронної кімнати. Прямо в центрі, на невеликому східчастому піднесенні, стояв нефритовий саркофаг. Кришталево чистий білий колір і холодний як лід.Через тонкі, майже прозорі стінки проглядалося всередині тіло істоти з іншого світу. 
- Доброго дня, Нін, - промовив чоловік, наблизившись до саркофагу. Простягнув руку і доторкнувся до холодного нефриту. Долонею ніби пестячи, провів по каменю. Але замість тепла ніжної шкіри його долоня відчула мертвий холод. Біль втрати вкотре розірвав серце. Нестерпне вічне. І цього дня, як у всі останні за двісті років, він опустився навколіна перед саркофагом і, заплющивши очі, притулився до нього обличчям. 
- Як же я сумую за тобою! - у несамовитості вирвалося в нього. - Ні померти як ти, ні забути тебе я не можу! Щодня благаю тебе повернутися до мене, а ти неслухняний хлопчисько продовжуєш мучити мене,… чим я заслужив від тебе таке жорстоке покарання? Я служу твоєму народу, знищую чудовиськ, які заважають їм спокійно жити… Хіба ти не мусиш подякувати мені? - Чоловік  заплющив очі, губ торкнулася крива гірка посмішка: - Чи цього мало для тебе? Жорстокий хлопчик! Двісті років без тебе. Скільки ж ще має пройти? У мене більше сил немає. Дай мені їх, прошу… Ніне. Хоч на мить забери мене до себе. Воскресни в пам'яті, щоб я знову побачив тебе. 
 Чоловік, не підводячись з колін, змінив позу. Сів на сходинку помосту і вийняв з-за пояса невеликі піхви. Витяг маленький, але дуже гострий ніж. Провів пальцем по лезу, точно перевіряючи його гостроту. Лезо різало палець, але рана затягувалася практично миттєво. Наче загоєння слідувало за лезом. Кров не встигала виступити від такої швидкості зцілення.

- Я стаю дедалі невразливішим, - безрадісно констатував чоловік, спостерігаючи за цим дивом. - Бачиш, що ти робиш зі мною, - продовжував звертатися він до суті в саркофазі. – Чим частіше я намагаюся повернути тебе…, – хрипкий іронічний сміх вирвався у нього з грудей. - Навіть можливість бути з тобою в ілюзіях я скоро втрачу. 
  Принц відклав ножа і зняв з себе верхню частину одягу. Чорний шовк сорочки недбало кинуто на ступінь помосту. Чоловік оголився до пояса. Потім знову взяв ножа. Стиснув рукоятку і чітким відпрацьованим роками рухом, встромив собі в груди, провернув лезо. Прямо в серце. Тіло за мить обм'якло, завалилося назад, а потім убік. Повіки опустилися, заплющуючи очі небесно блакитного кольору, його свідомість помчала в глибини спогадів, занурюючи в стан схожий на смерть. 
Цього разу він навмисно не висмикнув леза. Залишив усередині. Сторонній предмет у серці затримував зцілення і відсував момент пробудження. Кров великими краплями падала з рукоятки ножа на холодну підлогу, утворюючи маленьку калюжку. А потім тоненькими, як капіляри струмками, потекла у бік саркофагу. Наче живий крижаний камінь притягував до себе чуже тепло. Вбирав і насичував кров'ю безсмертного наслідного принца мерця всередині, захищаючи його від розкладання. Ось уже двісті років поспіль. День за днем.

Поступово серце вирвало лезо, ніж зі стуком упав на камінь і рана - затяглася. Занурений у спогади чоловік усміхався комусь ніжною усмішкою. 
- Нін, - крізь сон простогнав він ім'я, а потім ніжність на його обличчі змінилася гримасою болю, з горла вирвався повний розпачу крик: - Ні! Нін! Ні! - І він різко прокинувся. Разом із щасливими спогадами він наново пережив і жахливий біль втрати. Вкотре. 
 Чоловік сів і йому вистачило часу рівному одному удару серця, щоб усвідомити, що побачене щойно було сном спогадів. Схопившись за голову, він, розгойдуючись на місці, застогнав від муки, що роздирала серце. 
 Через деякий час наслідний принц все ж таки взяв себе в руки. Виливши страждання в тиші усипальниці, він підвівся і одягнувся. Поправляючи одяг, без відриву дивився на тіло, що виднілося крізь напівпрозорий камінь. 
- Нін, - звернувся до нього, - пам'ятаєш, те дивне пророцтво, що ми читали на стародавньому камені? Через тисячу років з'явиться той, хто позбавлятиме нас божественної сили і робитиме смертними? Пам'ятаєш? Завтра настане цей день... як ти думаєш це правда? Він справді з'явиться? Я так мрію знайти його, Ніне. Я вирушу на його пошуки. Ти ж дочекаєшся мене? Не будеш неслухняним хлопчиськом, так? 
– Ні. - Сам відповів за мовчазного співрозмовника чоловік. - Я дочекаюся тебе, майстре.