Епілог

Сльози просочили всю футболку, а вона все плаче. Напевно, не варто було так лякати її — що менше знає, то краще. Однаково нічим не допоможе.

Але, чорт забирай, як же хотілося виговоритися! Скинути із себе цей вантаж, розкласти на молекули, почути просте «у тебе вийде». Вона завжди каже мені це, а до хорошого швидко звикаєш.

Підняв її підборіддя — зовсім не змінилася.

— Ну, годі, Дашко.

— Добре, вибач… Я просто так рада, що ти приїхав! Що живий.

Дивлячись їй в обличчя, я відчув гордість. Вродлива. З кожним роком стає все більше схожою на матір. Здивований, що вона ще не вискочила заміж і не народила дітей. Не віриться, що вона не має шанувальників серед бранді.

— Маєш чудовий вигляд, Дашко!

Вона усміхнулася і потягла мене нагору, як у дитинстві. Тоді після школи ми довго засиджувалися в домі скаді, грали в шахи, і Даша хмурилася, коли програвала. Вона завжди програвала, коли я не піддавався.

Гарні були часи. Тепер усе змінилося. Хоча змінилося все лише в нас, у Житомирі. У скаді так само ясно, як і раніше. Місце проживання змінили, а затишок зберегли.

Я дав Алішеру знак залишатися у вітальні. Він кивнув і сів на краєчок дивана.

— Він мене лякає, — зауважила Даша, відчиняючи двері до своєї спальні.

Навіть тут вона не змінюється — величезний світлий простір із мінімумом меблів. Простір для думок та ідей, ніякої захаращеності — усе, як я люблю.

— Він сильний. Атлі потрібні сильні воїни. — Впавши на ліжко, я примружився: — Ти живеш тут одна?

— Я зустрічаюся з Річардом Гремом, але в нього окрема кімната, — зніяковіла Даша і присіла поряд.

— Моралістка, — засміявся я.

— Розпусник! — відповіла вона й теж усміхнулася.

Її присутність, світло, яке вона випромінювала, тепло… Я навіть не думав, що можна так скучити за людиною. Залишитися б тут назавжди, у туманному Лондоні, далеко від проблем.

Хоча ні, я не з тих, хто відвертається від проблем.

— Де твій брат? Знову в роз’їздах?

— Ти ж знаєш Еріка! — Даша закотила очі. — Весь у пошуках. Нині десь у Румунії, а може, уже й ні. Я не встигаю слідкувати за його мандрами. Мила Елен усе чекає, а йому як із гуски вода.

— Дивно, що ти все ще намагаєшся його одружити.

— Я не вірю в марення про кан. Рано чи пізно він зрозуміє, що доведеться залишитися тут. — Вона насупилась і змінила тему: — Я боюся за тебе.

Ну от почалося! Хоча, зізнатися, турбота підкуповує. Незвично, але приємно. Я мов у інший світ потрапив. І не віриться, що колись мій світ був таким самим. Як же спілкування з драугром впливає на життя…

— Однаково вже нічого не змінити, — я знизав плечима й заплющив очі.

Ні, все-таки тут добре. Може, залишитися на кілька днів? Потрібно продумати подальші дії, чаклун напевно вже в місті. Готовий до феєричного повернення. Та й нехай, я маю козир у рукаві.

Від цієї думки тілом розлилося зловтішне задоволення.

— Коли я думаю, чим і заради чого ти ризикуєш… — Даша замовкла.

— Наче в мене залишилося ще щось. Стародавній забрав усе, забула? — Я скривився, згадав, як усе закінчилося.

Мене складно здивувати, але вона змогла. Справді не очікував. Сильна, нічого не скажеш. Якби все було інакше, я знайшов би застосування цій силі. Шкода, що все так, як є, і доведеться це втратити.

Але ці здібності мають і інший бік. Непередбачуваний. А ще її характер… Я стаю слабким поруч із нею, це неможливо не визнати. Мабуть, буде важче, ніж передбачалося, але хіба я колись відступав? Я надто довго до цього йшов, багато чим ризикнув.

Я посміхнувся. Потрібно вірити в себе. Тільки так можна хоч чогось досягти.

Повіриш ти — повірить увесь світ.

До того ж я не маю вибору. Назад дороги немає. Особисте потрібно залишити й дотримуватися плану.

В очах Даші горіла тривога. Дурненька. Неначе мене можна зламати.

— Ну, годі, — пробурчав я і простяг руку до неї. Вона відразу виявилася поруч, тепла, любляча. Мов не з мого світу. Проте так і є. — Ти маєш вірити в мене, чуєш.

— Я вірю, — прошепотіла вона. Помовчала трохи та додала: — Мені шкода її. Поліну.

Я погладив її по голові. Тяжко із жінками про таке говорити. Вони завжди співчувають, особливо такі, як Дашка.

— Нам усім доводиться чимось жертвувати. Іноді це складно зрозуміти та прийняти, але ти, як ніхто, маєш це розуміти. Колись ти будеш правити скаді.

— Ти маєш рацію. Плем’я важливіше за особисті інтереси. Але чисто по-жіночому, мені її шкода.

Я нічого не відповів. Можливо, вона має рацію, і я дійсно чудовисько. Дивно, що це сприймається просто, без істерик і докорів совісті, які неодмінно мали виникнути в того, хто зробив подібне. У мене їх не було. Тільки впевненість: я все роблю правильно. То навіщо сумніватися?