Розділ 35. Ми живі

Я розплющила очі й не відразу зрозуміла, де ми знаходимося. Машина була припаркована біля високої будівлі, але ліхтарі яскраво світили у вікна та сліпили очі. Рита спала на плечі в Кароліни, а та міцно притискала до себе мою дочку. На щоках у моєї призначеної висохли доріжки зі сліз. Вона дивилася вперед, в одну точку, як нещодавно Рита.

— Дай мені її, — попросила я, простягаючи руки до Кіри. Горло одразу вибухнуло болем, голос був не моїм і сиплим. Зірвала, мабуть, коли кричала на мисливця.

Думати про те, що сталося, зовсім не хотілося, хотілося забути: і мисливця, і багато подій із мого життя в атлі. Здавалося, щойно я переїхала до них, зі мною почали відбуватися жахливі речі, які не піддаються поясненню: смерті, вбивства, криваві ритуали, паралельні войовничі світи.

Спогади одразу яскраво описали, що сталося в будинку, але почуттів не було. Ні болю, ні страху, ні розпачу. Навіть образ Гліба, що лежить без руху, сприймався спокійно.

Імовірно, наслідки шоку. Внутрішнє оніміння, і коли воно пройде…

Ліна обережно передала мені сплячу Кіру, і я притиснула до себе маленьку грудочку. Тепло ворухнулося всередині, як і кожного разу, коли я торкалася дитини. Глибоке, незрозуміле почуття.

Ні, не все ще скінчено! Я маю дочку, я люблю її, і ми живі.

— Де ми? — запитала я.

Водійське сидіння було порожнім, але Влад знаходився в машині — на світлому волоссі чітко розрізнялася запекла кров.

— Лара купляє ліки, — хрипко сказав він. — Перечекаємо цю ніч, а потім поїдемо з країни.

— Де перечекаємо?

— У моїй квартирі, там уже поставлений захист, Лара лише посилить його. Мені треба відпочити, набратися сил. — Він трохи помовчав, потім додав: — Залікувати рани.

Це не прозвучало, як обвинувачення, хоча я на них чекала. Чекала чогось типу «а я попереджав», але Влад поводився так, ніби я ні в чому не винна. І, як не дивно, це лише посилювало почуття провини.

А ще я подумала про те, що ми всі виснажені, налякані. Легка здобич для розлюченого древнього мисливця. Нерозумно думати, що ми протримаємося ніч. Але також я розуміла, що Влад не зможе їхати в такому стані.

Якби Кирило був із нами… Але його нема. Захист Лари — це все, на що ми можемо розраховувати.

— Ліно, можеш вийти на хвилинку? — попросила я. Потрібно було озвучити шалену ідею, яка раптово виникла в голові, а поглядів а-ля Лара я просто не витримаю.

Ліна насупилась, посиділа ще кілька секунд, а потім акуратно переклала голову Рити на підголів’я, відчинила двері й вийшла з машини. Я подивилася на сестру, та навіть не ворухнулася.

— Мисливці вміють ставити захист? — запитала я швидко, злодійкувато поглядаючи у вікна. Потрібно було встигнути поговорити з Владом до приходу Лари. Наодинці я ще витримаю, одна проти всіх — здамся.

— Що ти задумала? — насторожено спитав він, повернувся.

У мене мимоволі защеміло серце від виду запеклої крові на обличчі, сплутаного волосся, величезної рани на грудях, на яку я навіть дивитися боялася.

— Не треба… — видихнула я і відвела погляд. — Не ворушись. Просто відповідай, чи мисливець може сховати хижака? Замаскувати якось? Кому знати, як не тобі…

— Припустимо.

— Ти розумієш, що він прийде за нами? Ріхар… — Я видавила із себе ім’я стародавнього, ніби виплюнула гнилу їжу. Виникло непереборне бажання негайно почистити зуби, шкіра вкрилася мурашками та неприємним липким потом. Ненависний образ стояв перед очима, скалився. — Нам не протриматися цю ніч.

Влад мовчав. Слухав уважно і, на мою думку, уже розумів, до чого я веду. Я не могла бачити його очей, виразу обличчя, але емоції відчувала явно — неприйняття, недовіру, заперечення. І надію.

— Не можна допустити, щоб Кіра… — Я запнулася. Страх повернувся, накотив хвилею, коли уявила мисливця та немовля в одній кімнаті. Стародавньому начхати на вік. Для нього має значення лише її належність до нашого виду.

— Андрій добре ставиться до мене. Якщо попрошу, він сховає Кіру. На якийсь час. І якщо до завтра древній не прийде, ми заберемо її та поїдемо, куди скажеш. Ти відновишся, і я. І навіть Лара. Ми…

— Добре.

Я не чекала швидкої згоди. Зізнатися, я взагалі не чекала згоди, тож здивувалася і замовкла. Влад теж мовчав. Дивився перед собою, а може, зомлів. Мені було страшно й дуже хотілося обійняти Гліба. Свідомість усе ще відмовлялася приймати той факт, що він мертвий.

Я одна, зовсім одна… Налякана, розгублена. Але не готова здатися.

Лара хвацько відчинила дверцята, слідом за нею — Ліна, як за командою. Захисниця передала їй пакет із медикаментами, повернулася до Влада, узяла його за руку.

— Тільки тримайся, — прошепотіла ласкаво й поцілувала його долоню.

Цей жест не сподобався мені. Зовсім. І не тому, що відчуття були невиразними, а тому, що я зрозуміла: прокляття сильніше за мене, мисливця, смерть і зраду. І якщо раніше я могла сховатися від нього у вигаданому мною світі, то тепер ховатися було ніде — стіни впали. І я майже впала, але все ще ревную його.

— До тебе? — запитала захисниця, легко натискаючи на педаль газу.