Розділ 34. Друг мого ворога

Образа розцвіла яскраво-червоним, страх розплився сірим і каламутним. Погане поєднання, моторошне.

Я стояла в коридорі, куди мене досить грубо виставили.

— Треба подумати, — буркнув Гліб і зачинив двері перед моїм носом.

Неймовірно! У мене навіть слів не знайшлося, щоб відповісти на це зухвальство. І знову земля пішла з-під ніг і обернулася химерними пісками. Нічого не змінилося: інформації — нуль, одні суцільні таємниці, розмиті погрози, від яких німіють коліна.

Влад повернувся, піти я не можу, а Гліб зовсім перестав бути схожим на мого Гліба.

І що тепер робити?

Вниз я спустилася не одразу. Декілька хвилин намагалася опанувати сумбурні думки, ще хвилину сумнівалася, а потім видихнула й пірнула у звичну для атлі атмосферу.

Для мене все було інакшим. Немов уперше я прийшла до цього будинку і вперше зрозуміла, хто його господар. І знову опинилася на роздоріжжі.

Але тепер я була іншою. І вже не готова була вестися на пояснення напівнатяками. Навіть із вуст Гліба.

Внизу було тихо та порожньо. Тільки Лара стояла біля вікна, обіймаючи себе за плечі, і здавалася безмірно нещасною. Вродлива та загадкова, як завжди.

Обернувшись на мої кроки, захисниця різко видихнула. Не знаю, кого вона чекала побачити, що діялося в неї всередині, які думки блукали в чорнявій голові. По обличчю було видно, що вони аж ніяк не райдужні.

— Де Рита? — поцікавилася я, очікуючи почути холодну та лаконічну відповідь. Після народження Кіри Лара зненавиділа мене остаточно. Наче я хотіла цього, наче планувала. Наче легко було усвідомити, що я назавжди пов’язана з людиною, яка мало не вбила мене.

Що ж, я знайшла ще один привід забратися звідси якомога далі.

У племені атлі єдності явно не вийшло. Та й до біса!

— На вулиці. Гуляє з дитиною, — відповіла Лара, і її голос здригнувся. Вона подивилася якось по-особливому тужливо й запитала: — Як думаєш, навіщо це йому було потрібно?

Я знизала плечима, намагаючись зберегти незворушний вигляд.

— Ти його краще знаєш.

— Іноді тільки здається, що когось знаєш, — сказала Лара і відвернулася.

Я зітхнула і вийшла надвір. Небо заволокло низькими хмарами, повітря просочилося вологою та прохолодою. Пахло осінню — сухим листям, вологою землею та паленим деревом. Із сусіднього двору потягло шашличним ароматом, десь шуміли та веселилися діти.

Навколо мене вирувало життя, то чомусь здавалося, що смерть ближче, ніж будь-коли.

Але здаватися течії більше не хотілося, і я рішуче зробила крок уперед.

Риту та Влада я знайшла на задньому дворі, в альтанці. Він уже переодягся, вмився і зовсім не був схожий на людину, у якої щойно була бійка. Сестра хитала коляску, поклавши голову йому на плече, і виглядала абсолютно щасливою.

У грудях стрільнуло образою, як тоді в хельзі, після розмови з Уною. Але я запхала свої думки про Риту якомога глибше. Не до них зараз. Маю серйозніші образи й цікавіші запитання.

Влад помітив мене першим. Зустрівся зі мною поглядом і замовк. Рита підвела голову, а потім стиснулася, наче я застала її за чимось ганебним та аморальним.

Чи я могла її засуджувати? Ми завжди виправдовуємо тих, кого любимо. Засуджувати дуже хотілося. Набридло бути доброю і всіх прощати. Усередині нила давня рана, а зовні доводилося зберігати незворушне обличчя. Набридло!

Настав час розставити нові пріоритети і ставитися до всього простіше. І цинічніше. Такий він — мій світ.

— Марго, почекай мене в будинку, добре? — Влад ласкаво погладив її по голові, і Рита припала щокою до його долоні. Ідилія! І що я тут роблю? На жаль, піти я поки що не могла, і це найбільше бісило.

Що найшло на Гліба? Чи міг Влад вплинути на нього магічно? Чи, може, це зробив Первозданний? Він би нізащо просто так не виставив мене з кімнати. Хай не сказав би всього, але проганяти б не став.

А зараз він став схожим на… Влада.

Але навіщо це Владу? Навряд чи тільки заради того, щоб я залишилася в атлі. Кіра однаково за законом належить йому, неважливо, де вона житиме. У батьківські почуття, що раптово прокинулися, вірилося важко, але інших причин я не бачила.

Рита обережно проїхала коляскою повз мене і зникла за поворотом. Повітря тут же стало густим, липким і осіло на горлі неприємною грудкою. Влад дивився прямо на мене, не відриваючись, і тому було моторошно. Ні, страху я не відчувала — це було якесь інше почуття. Неприємне відчуття безвиході.

— Присядеш?

— Не горю бажанням, — різко відповіла я. — Що ти наговорив Глібу?

Влад зітхнув і відвів погляд. Мене обдало холодом, наче звідкись потягло протягом. Я краще закуталася у вовняну кофту. Дивно, адже вересень цього року особливо теплий, літній. Але в той момент я наче змерзла зсередини.

— Гліб не може говорити про це з тобою, — ухильно відповів Влад і підвівся.

— Але ти можеш.

— Повір, краще тобі не знати.

— Це мені вирішувати! — майже вигукнула я, і він сіпнувся. Різко підняв голову й обдарував крижаним поглядом, відразу народжуючи погані асоціації.