Глава 33. Повернення та вибір

До будинку Гліба я дісталася менше ніж за десять хвилин. Ще коли перебувала в маршрутці, місто накрило зливовою хвилею, і я із задоволенням дивилася, як біжать тротуарами люди, прикриваючись від дощу хто чим може: у хід пішли газети, пакети, навіть портфелі одягнених у суворі костюми чоловіків. Деякі з перехожих — напевно, найрозторопніші чи ті, хто зранку подивився прогноз погоди — розкрили парасольки, чим викликали заздрість у промоклих наскрізь і не таких заповзятливих людей.

Я ж тішилася — хоч щось у світі існує виключно для мене.

Двері маршрутки відчинилися, і я зробила крок у дощ. Одяг миттєво промок і прилип до тіла, волоссю побігли теплі лагідні струмені, вологі локони обрамили обличчя, краплі повисли на віях. Жила завібрувала, наповнюючись кеном — захисник ділився зі мною, огортав, заспокоював нерви.

Не все втрачено. Ніколи не можна здаватися!

Я пірнула в під’їзд, попередньо обтрусившися на ґанку. Відчула, що змерзла, і подумки посварила себе за безтурботність. Але потім махнула рукою. Вип’ю в Гліба гарячого чаю, зігріюсь. Мені просто треба було це — відчути єднання із захисником, зрозуміти, що я нікуди не піду. Навіть якщо доведеться пожертвувати спокоєм та частиною себе самої. Це моє плем’я теж, і я не дозволю Владу позбавити мене його. Він і так забагато в мене забрав.

— Зовсім здуріла! — Гліб зустрів бурчанням, як завжди. Я лише посміхнулася і прошмигнула у квартиру. Роззулася на порозі, пірнула у ванну кімнату, стягнула мокрий одяг і стала під гарячий душ.

Я звикла до його квартири й почувала себе тут, як удома. Загорнувшись у сірий махровий халат, відчула себе краще.

— Їсти хочу, — заявила безапеляційно, попрямувала до кухні та відчинила дверцята холодильника. Так, вибір невеликий: запліснявілий сир, ковбаса сумнівної свіжості та яблука.

Ну хоч щось. Я вимила два та одне простягла Глібу. Він хмурився біля вікна, дивився з-під лоба, але яблуко взяв.

— Не треба до мене приходити, — пробурчав мій друг. — Рано чи пізно Макаров дізнається про те, що ти бачишся зі зреченим.

— Пилип уже знає, — сказала я, сіла на стілець і підібгала під себе ноги. З великим животом це виявилося не так просто.

— Як… знає? — Гліб сів поруч і поклав яблуко на стіл.

— Намагався шантажувати мене, але я його послала. — Я жадібно вгризлася в червоний рум’яний бік фрукта і глибоко зітхнула. — Пилип — не найбільша наша проблема. Я була у Влада.

— Ти… — Гліб зі свистом видихнув. Підвівся. Пройшовся кухнею. Його обличчя спочатку побіліло, а потім пішло червоними плямами. Я навіть злякалася. Сині очі блиснули сумішшю гніву та страху. — Здуріла?!

— Влад — мисливець, — спокійно промовила я. — Ритуал зробив його таким. Він приходив до мене вночі, а потім я дзвонила до Андрія. Він сказав, Влад просив Альріка за тебе.

— Що?!

Гліб знову опустився на стілець, опустивши погляд на пошматовану подряпинами стільницю. Провів руками по волоссю, але воно знову безладно розсипалося, а одне пасмо впало йому на чоло.

— Я була в нього щойно. Ми говорили… — Я зам’ялася і проковтнула пекучий ком. — Говорили про все.

— На біса йому це знадобилося? — розгублено спитав Гліб. — Суперсила — це сутність мисливця? Та вони іноді слабші за наших бувають? Навіть ти подолала двох.

Після згадки про Мішеля на очі звернулися сльози. Гормональне, мабуть. Всю вагітність хочеться плакати. Чи все ж це пов’язано з недавніми подіями?

— Думаю, Владу були потрібні знання Первозданних, адже тільки мисливці можуть із ними зустрічатися.

— І для цього він мало тебе не вбив? Заради знайомства зі спорохнілими дідами?

— Після того, як вирішить проблеми з Альріком, Влад повернеться до атлі разом із тобою. Ти ж знаєш, судити його не будуть — він був у своєму праві… зруйнувати прокляття.

Гліб усе зрозумів — йому не треба було нічого пояснювати. Узяв мене за руку й дуже серйозно спитав:

— То ти підеш?

Я похитала головою.

— Як я можу? Незабаром народиться дитина. І як би я не ненавиділа Влада, він має рацію — захисниця з мене жахлива. Свої бойові здібності я не контролюю. Як боронитиму дитину від мисливців? Їй необхідно жити в племені, під захистом, а я не зможу її залишити… Я надто багато втратила.

Гліб стиснув мою руку.

— Це добре, що він повернеться. — Він недобро посміхнувся. — Моя кров дає мені право…

— На що? — злякано видихнула я, хоча вже знала відповідь.

— Я викличу його на двобій. Здолаю. І вб’ю.

— А якщо не здолаєш? Ти про це подумав? — вигукнула я. — Якщо в тебе не вийде?

— Це особисте, — твердо відповів Гліб. — І має закінчитися, нарешті.

Я не змогла відмовити його, як не намагалася.

Двобій — це навіть звучало страшно, а якщо уявити… Вони майже завжди закінчувалися чиєюсь смертю. Мало хто визнавав власну слабкість, а не визнати означало померти.

Якщо Гліб програє… Ні, навіть думати про це було страшно!

Всю ніч я не могла заплющити очей. Сиділа в кріслі біля вікна і слухала, як він спокійно дихає.