Розділ 32. Багато питань

До ранку мені так і не вдалося заснути. Я сиділа на ліжку й дивилася, як повільно спалахує на небі світанок, і поступово кімната світлішає, стає прозорішою, а обриси речей у ній — чіткішими.

Як би не хотілося визнавати і як би не зарікалася від цього в минулому, я постійно думала про Влада. Про новий його статус і про те, навіщо це могло взагалі йому знадобитися. Про дивну розмову, напівнадривний, напіввідчайдушний голос. І як у нього виходить так грати?

Я вирішила зупинитися на причинах, бо решта могла завести в такі нетрі, з яких я ніколи не виберуся.

Влад досить сильний, це так. Але атлі здатні поставити від нього захист, як і інше плем’я. Він ще молодий, знищив мало хижаків, якщо взагалі когось встиг знищити.

Чорт, та кому таке на думку прийде взагал: знущатися із себе роками, годувати налі кеном, провести божевільний ритуал, щоб отримати таку ношу — тягар вбивати подібних собі? Чи знав Влад про те, ким стане? Адже в літописах немає згадок про мисливців — лише про суперсилу. Чи міг він помилитися? І що тепер збирається робити?

А якщо знав, то які вигоди здобув, окрім смертоносних мацаків у жилі? Відповідь народилася під ранок. Несподівана та найбільш ймовірна. Те, що потрібно було мені самій — Первозданні. Доступ до давніх знань, таємних наук, вікової магії мисливців.

Можливо.

Рука сама потяглася до телефону. Чи правильно я чиню? Занадто безглуздо й небезпечно, але що робити? Я і так дуже довго чекала. Незабаром народиться дитина, буде багато нових турбот, і мені просто потрібний хтось, кому я можу довіряти. Беззастережно. Повністю.

Мені потрібний Гліб.

Не сумніваючись жодної секунди, я набрала номер Андрія.

— Поліно? — Здається, він був здивований.

Я голосно видихнула. Напруга ніяк не хотіла відпускати, і, якщо чесно, я зовсім заплуталася і не знала, що робити.

— Вітаю.

— Радий тебе чути. Як справи?

Він що, знущається? Я взагалі вже кілька місяців чекаю від нього звістки, а він питає, як у мене справи!

— Ти довго не давав про себе знати, й ось я… Загалом, дзвоню дізнатися про Первозданних. — Я запнулася.

Було дуже ніяково, але я переступила через себе. Мені просто потрібний Гліб, щоб логічно мислити та хоч щось розуміти. Я не можу бігати до нього крадькома — ризикую бути спійманою. До того ж Рита вже підозрює, отже, знає і Пилип.

— Хіба Гліб ще не вдома? — здивовано спитав Андрій.

— А мусить бути?

Серце пропустило один удар, другий, третій… Світ звузився, обхопив кільцем, стискаючи та заважаючи дихати. Зосередився на єдиній важливій та суттєвій фразі мисливця. Якщо Андрій здивований, то щось вирішилося стосовно повернення Глібу додому.

— Я говорив з Альріком два місяці тому. Він здивувався, що я просив за твого друга, але менше, ніж я очікував. Сказав, що один мисливець уже просив за нього — незадовго до мене, от я і подумав…

Дихати стало нічим, перед очима попливло. Думки сплуталися, перетворилися на клубок із непорозумінь та нелогічностей. І я остаточно перестала щось розуміти.

— Поліна?

— Я тут.

Голос був не моїм — глухим та хрипким. Руки чомусь затремтіли, шкіра обличчя оніміла. Дитинка боляче штовхнулася, і я поклала долоню на живіт.

Потрібно взяти себе в руки, перестати боятися і, нарешті, почати думати головою. Дійти до істини, тому що сумніви можуть знищити.

— Я думав, саме Влад розмовляв з Альріком, — підтвердив мої думки Андрій.

— Більше нікому, — мимоволі погодилася я. — Вибач, що потривожила…

— Впевнена, що все гаразд?

— Ні. Але однаково дякую. За все.

— Бережи себе, провидице атлі.

Нісенітниця якась!

Я підвелася і підійшла до вікна. Пам’ять — поганий порадник. Постійно підкидає непотрібні спогади, змушує сумніватися, втрачати нитку. Ось і зараз, наче уламком скла по серцю пройшов останній вечір, який ми з Владом провели разом. Вечір, що плавно переходить у ніч, яка все так різко змінила.

Що, якби я тоді збрехала? Якби поховала назавжди під купою нових спогадів ту ніч біля каміна в будинку Ольги? Чи змінилося б рішення Влада, чи він просто шукав привід? Тоді навіщо це було все — вечеря, прогулянка, ласки? Невже можна так нахабно брехати? Ламати людину, не замислюючись про наслідки?

Голова сповнилася шумом від непотрібних емоцій. Відкрити свідомість для них означало збожеволіти. Але як інакше я зрозумію, що потрібно Владу? А чи маю взагалі розуміти?

Навіщо він просив за Гліба? Спочатку змусив його зректися, а потім… Цілком нелогічний вчинок для того, хто хотів помсти. Або так Влад намагався показати свою владу: мовляв, дивись, тільки завдяки мені ти знову атлі.

Начхати! Нехай навіть так, аби тільки Гліб повернувся. Мені однаково.

Залишалися ще питання, і головне з них — навіщо Влад приходив до мене. Зазвичай використані речі просто викидають. Адже я саме так себе і відчувала — використаною. Чекала чого завгодно: глузувань, байдужості, холодної відстороненості, навіть жалю. Але не цікавості. У голові холодною рептилією ворухнувся страх, і згадалася його фраза.