Розділ 31. Ти — мій ворог

Андрій зателефонував за два тижні. На радощах я навіть підстрибнула на місці й випустила з рук телефон. Колись він розіб’ється, точно.

— Андрію! — радісно вигукнула в слухавку, чим, безперечно, здивувала мисливця.

— Ти перша хижачка, яка так бурхливо реагує на мене. І так позитивно.

Я буквально уявила його усміхненим за чашкою чаю в милій кухні з фіранками. Ну який тут може бути негатив?

— Я справді рада тебе чути.

— Тоді приїжджай. Я саме приготував плов, заразом і нагодую.

Дивні в нас складалися стосунки. Поспілкувалися так, ніби знали один одного вічність, а насправді ми — вороги. І віяло від Андрія чимось чистим, добрим, попри те, що він убивав хижаків.

Хоча деякі з нас дуже заслуговують на смерть.

Я струснула головою, відганяючи похмурі думки. Якщо єдиний чоловік, який мені подобався, виявився чудовиськом, не означає, що решта — такі самі. Та і взагалі чоловіки мені не потрібні! Для щасливого життя в мене є атлі та дочка. А ще Гліб, якого обов’язково треба рятувати.

Тремтячими руками я поклала телефон назад на тумбочку. Не могла упорядкувати думки. Як розпочати розмову? Як подати Андрію суть проблеми? Як добитися згоди допомогти? Я не настільки добре знала мисливця, щоб знайти ниточки, за які можна смикнути, та й не вміла я ніколи смикати за ниточки.

Потрібно взяти себе до рук! Зібратися. Просто скажу все, як є, і дозволю вирішувати Андрію.

Я глянула в дзеркало — жалюгідне видовище. Не пам’ятаю, коли востаннє наносила макіяж, а голову взагалі мила тиждень тому. Ганьба! Волосся сплутаним пучком стирчить на потилиці, під очима — темні кола, щоки запали. Я, звичайно, намагалася дотримуватися режиму і спати вісім годин, але коли щоночі сняться кошмари, особливо не виспишся.

— Що ти із собою робиш? — сказала я відображенню і вирушила у ванну виправляти те, що можна було виправити, за допомогою душу, фена та тонального крему.

Одягаючись, подумала, чому зі зреченими закон племені забороняв бачитися, а з мисливцями — ні? Хоча який ідіот із хижаків навмисно зустрічатиметься з мисливцем?

У коридорі я натрапила на Риту, і вона, схоже, прямувала до мене.

— Ідеш? — насторожилася сестра, підозріло мене оглядаючи.

— Прогуляюся, — відповіла я. — З’їжджу до міста.

— Розумію, тобі все ще важко, але… — Рита відвела погляд і почала уважно розглядати ковані бра на стіні.

— Що? — поквапила я.

— Оскільки Влад пішов… Нам потрібно вибрати нового вождя.

У принципі, до такої розмови я була готова. Щодня чекала на його повернення до будинку атлі, навіть думала пакувати речі й переїхати до Віки. Але зараз була трохи приголомшена.

— Хіба закон дає змогу обирати нового вождя, коли ще живий попередній?

— Брат не повернеться, — зітхнула Ріта. — Це вже точно.

У душі змішалися полегшення та тривога. Дивно й надто добре для мене. Занадто, щоб у це повірити.

— Звідки знаєш?

— Кирило бачив його. Учора в місті. Влад не повернеться до атлі.

Він пішов? Серйозно? Зрікся і кинув плем’я, яким так дорожив? Суперсила відкрила нові можливості?

Я подумки себе посварила. Яка мені справа взагалі? Пішов і добре. Так навіть простіше — не доведеться бачити його, переживати все знову, йти з дому. Цікаво, будинок Влад залишить атлі чи нам доведеться з’їжджати?

— Нас не так багато, але ми все ще можемо вибрати, — з надією сказала Рита.

— Невеликий вибір. — Я гірко посміхнулася. — З огляду на те, що в Кирила немає амбіцій. Скажи краще, що це просто формальність.

— Можливо, це і формальність, але ми маємо закріпити все рішенням наради. Сьогодні ввечері. І твій голос…

— У Пилипа він є, — байдуже перебила я. — Мені час іти.

— Щось важливе? — Рита старанно розправила темно-синю спідницю, вдаючи, що поставила звичайне буденне питання.

— Хотіла навідати Віку.

— Поліно, давай відверто. Я знаю, у тебе з Ізмайловим були стосунки, але він зречений. Вам просто не можна, зрозумій!

— Я не дурна, — насупилась я. — Знаю. І що ти маєш на увазі, коли кажеш про «стосунки»?

— Ой та годі! Усі знають, що ви були коханцями. Через це Влад і зробив те, що зробив.

У горлі застрягла гірка грудка образи. В очах на мить потемніло, кулаки самі стиснулися.

Вона що ж, звинувачує мене? Неймовірно! Моя власна сестра вважала, що нещодавні жахливі події сталися з моєї вини. Кілька секунд я стояла мовчки, розмірковуючи, як би на це відповісти, щоб вона зрозуміла. Щоб хоча б на мить замислилася про те: що мені довелося пережити. На жаль, на думку спадали суцільні банальності — вульгарні та пафосні.

Я подивилася на Риту з докором і похитала головою.

— Не були ми коханцями.

А потім подумала, що Рита не сама дійшла невтішних висновків. Напевно, Влад розмовляв із сестрою, і я в цій історії виглядала не найкращим чином. Але прогнати образу не вийшло — вона увірвалася в мене диким вихором розчарування та люті.