Розділ 30. Другий шанс

Ні! Виштовхнути себе зі сновидіння, боротися!

Я застогнала, ворухнулася, виринаючи з темряви, у яку мене так завзято затягувало. Треба було вчепитися за щось: звуки, запахи, образи — не має значення. Я сфокусувала погляд на Глібі, хотіла гукнути, потім передумала. Навіщо позбавляти його переваги — я більше не знала, чого чекати від Влада, тим більше зараз.

Гліб щось сказав, але я не розібрала слів. Розлютилася на себе — лежу тут, як ганчірка, коли мій друг там бореться. Один проти божевільного — того, кого я вважала близьким.

До біса!

Звуки набули якоїсь закономірності, складись у слова, слова — у речення.

— Думай, Ізмайлове, — серйозно сказав Влад. — Можеш спробувати вбити мене, але час працює проти тебе. Використай ніж за призначенням.

— Про що ти? — насторожився Гліб. Зупинився на півдорозі, насупився.

— Розріж мотузки, Глібе!

— Але ж я… мені не можна… — Він виглядав у той момент, як маленький розгублений хлопчик, якому є що втрачати, і він не знає, що робити. Здавалося, ось-ось заплаче. У той момент він був воїном, що стоїть на роздоріжжі, порушив один закон, але не готовий порушити інші. Влад залишався впевненим, тоді як Гліб сумнівався дедалі більше.

Ні, не вір йому! Не слухай! Не повертайся спиною!

Хотілося кричати, битися, але тіло більше не підкорялося мені. Втім, я однаково була зв’язана й не змогла б допомогти.

— Ти ж сам сказав, що нікого не слухаєш, — сказав Влад спокійно. — Як гадаєш, чому саме ти тут?

У вухах гулко стукав сповільнений пульс — наче відлічував останні секунди. Надто слабкий — напевно, багато крові витекло…

Гліб вагався.

Тук-тук.

Тук… тук…

Ще секунда…

Він подивився на мене відчайдушно, майже приречено. Бідний мій! Якби я послухала тебе… якби… я…

Він метнувся до мене. Рішучий. Готовий боротися з усіма бідами світу, щоб врятувати, вирвати з теплих, затишних обіймів смерті безрозсудну дурепу. Шкода, що смерть не можна перемогти… Інакше б я, неодмінно, боролася.

Тільки навіщо?

Крізь заслону туману — молочно-білу, майже непроникну — простежувалися нечіткі образи. Сині очі Гліба — зовсім близько, й ось я вже не відчуваю мотузок, руки безсило звисають, я все ще відчуваю, як струмує кров… Чи це тільки здається?

— Там у сумці бинти, — розпливчастою луною долинув звідкись здалеку голос Влада. — Перев’яжи міцно вище ліктя. Це дасть тобі хвилин п’ятнадцять-двадцять.

— Навіщо?

— Дій, Ізмайлове. І забирайся. — Він зробив паузу, а потім додав здавлено: — Почалося!

Решту я пам’ятала невиразно. Рух. Я то провалювалася в сіру ватяну масу, то виринала в наповнену головним болем і різкими звуками реальність. Хтось вів машину, а я лежала на задньому сидінні в Гліба на руках, він гладив по голові та шепотів:

— Тільки тримайся, Полінко, тільки живи!

— Навіщо? — запитала я безбарвно. Якби могла перестати дихати, то вже давно б зробила це. Хіба потрібне життя, повністю просякнуте зрадами? Хіба я можу йти, постійно провалюючись у ями, вибираючись і знову падаючи? Існування, схоже на хиткі піски — що більше намагаєшся вибратися, то більше затягує. І ти розумієш, що боротися марно… То чи не краще здатися? — Я не хочу…

— Не мели дурниць! — вигукнув Гліб, і на мені впали теплі краплі. І на цей раз я знала, що це не кров. Це сльози — його сльози. Але Гліб Ізмайлов ніколи не плаче! — Думаєш, я зробив це даремно?

Він тряс мене, притискав до грудей, знову тряс, ніби таким чином міг додати життя моєму майже мертвому тілу. Бідний, бідолашний мій друг… Хіба можеш ти зрозуміти, що мені тепер це ні до чого? Усі крапки на місцях, для слів більше немає місця. Зошит закінчився, і настав час іти. Відпустити, не чіплятися за світ, якому я не потрібна.

Гублячись у вогнях машин, що проїжджали повз, простір розпливався величезною плямою. На лобове скло липли білі мухи снігу й тут же стиралися двірниками, що синхронно рухалися. Думки пливли, сповзали сніговою кашею з онімілої свідомості. Залишилася лише одна думка — в’їлася в душу червоними неоновими літерами, і від того було ще болючіше.

Він зробив це.

Остання стіна сумнівів впала, і всередину ринула палка лава. Душа пузирилась, горіла в агонії, паплюжилася жорстокою правдою.

Згадалося недавнє прохання Гліба, майже благання: тікай, Поліно!

Від себе не втечеш. Ніколи. Я знову помилилася. Напевно, простіше нікому не вірити, підозрюючи в кожній сказаній фразі прихований зміст. Просочитися цинізмом, як бісквіт сиропом, плюватися сарказмом, не довіряти навіть найближчим, постійно чекаючи зради.

Я так не вміла та і вчитися не хотілося.

І якщо світ хижаків такий, яким мені показав його Влад, то я не хотіла в ньому жити. Усе просто — треба розхотіти жити. Адже, крім Гліба, у мене, по суті, нікого й немає.

Рита плакатиме…

Влад вигадає щось, адже судити його тепер проблематично. Переможців не судять.

Поступово звуки віддалялися, а я розслаблялася, віддаючись течії, заплющила очі й заснула.