Розділ 29. А ти зможеш?

Я проспала до вечора. Прокинулася, коли вже стемніло. Світло ліхтарів на під’їзній дорозі вливалося у вікно розсіяним потоком, малюючи на стіні хитромудрі візерунки тінями від прибраних штор.

Вставати зовсім не хотілося, як і рухатися. Я лежала й дивилася в одну точку, думаючи про те, що сталося напередодні. У грудях нестерпно нило, ніби там утворилася дірка. Напевно, так і було, як би банально це не звучало.

Я неохоче піднялася, пройшлася кімнатою, зіщулилася від пронизливого холоду, що йшов зсередини. Відсунула фіранки.

Пішов сніг. Перший сніг цього року рано — у жовтні. Він спускався повільно, наче в одній зі скляних куль, які подобалися мені в дитинстві.

Сови на підвіконні дивилися з осудом.

На тумбочці завібрував телефон, наповнюючи простір сверблячими звуками, і я здригнулася. Світ довкола вмить перестав бути безпечним. Невже впевненість у завтрашньому дні трималася лише на тому, що мене захищає Влад? Ні, треба точно щось робити: і із самооцінкою, і з пріоритетами. Як варіант — зав’язати із чоловіками та записатися на карате.

— Слухаю, — мляво промовила я.

— Ти де? — запитав Гліб. — У нас тут сейшн намічається на гаражах. Приїдеш чи в тебе… інші плани?

— Приїду, — після недовгих роздумів відповіла я.

Потрібно розповісти йому все, щоби він був готовий. Влад, напевно, не проґавить можливості вколоти Гліба, а мені б цього не хотілося. Це тільки між нами, і нема чого втручатися в справи прокляття сторонніх. Втім, Гліб Ізмайлов мені не чужий.

Від цього було ще болючіше. Я могла б сперечатися з Владом, кидатися шпильками, якби та ніч для мене нічого не означала. Але вона означала, ось у чому справа. Я в жодному разі не розглядала нас із Глібом, як пару. Ніколи. Але після тієї ночі ми стали ближчими, і це факт. Саме тоді в ньому стався той злам, і він перетворився з Гліба самітника на мого кращого друга.

І я не пробачу собі, якщо через мене Влад мститиметься йому.

Внизу було галасливо — атлі майже в повному складі зібралися у вітальні. Хтось жартував, хтось сміявся. Кирило розмовляв з Олею, посилено жестикулюючи. Намагаючись не привертати уваги, я тихо спустилася сходами й несміливо привіталася. Спіймала погляд Влада — байдужий та прямий. Він ковзнув по мені та відразу перемістився на Риту. Влад тепло eсміхнувся до сестри і продовжив діалог.

Усе, як зазвичай. Нічого не змінилося.

Чому ж так боляче, ніби мені щойно дали під дих?

Намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, попрямувала до дверей, але мене зупинив колючий голос:

— Ідеш?

Мені здалося, у простому слові проклюнувся глибокий підтекст. Я обернулася. Зелені очі дивилися так само пристрасно й холодно.

— Так, — відповіла я. — Погуляю.

— Все ж не варто ходити одній ночами, Поліно.

— Я буду не сама. — Я замовкла, а потім нащось додала: — З Глібом.

Іноді хотілося вирвати собі язика, бо він жив, здавалося, своїм життям і ніяк не хотів підкорятися мозку. А ще краще — вийти надвір і битися головою об стіну. Ну, навіщо я провокую Влада?

На його обличчі не позначилося жодних емоцій. Він сухо кивнув і знову відвернувся.

Вийшовши за двері, я стиснула кулаки й вилаяла себе за дурість. Сніг падав на темний вологий асфальт і тут же танув, перетворюючись на гидку жижу. Іти нею було неприємно, ноги роз’їжджалися, і я намагалася ступати обережніше. Гліб, мабуть, ще й на мотоциклі. Як додому повертатимемося — гадки не маю!

Напівпорожня маршрутка огорнула затишком, у навушниках співав Клаус Майне, а мені хотілося плакати. Ледве стримуючи сльози, я дивилася у вікно на миготливі ліхтарі, лісосмуги та автомобілі, що мчали назустріч.

Виїхати б кудись. Хоч би шлях до Житомира ніколи не закінчувався! У дорозі я ніби між минулим, сповненим надій, і майбутнім, що мерехтіло на горизонті жорстокою правдою.

Набридло!

Я підняла комір і заплющила очі, повністю поринаючи в чарівний перебір гітарних струн і приємний вокал. Обережно стерла самотню сльозинку зі щоки. Згадала минулий день — дотики, поцілунки, ласки. Для чого він був?

На гаражах мозок підірвала музика, гучні розмови та регіт. Люди приїхали відірватися, повеселитися та випити. Сотні неформатно одягнених людей, пиво, рев мотоциклів.

Що я тут роблю?

Гліб, побачивши мене, усміхнувся, помахав рукою. Я похитала головою, поманила його та відійшла трохи далі від шуму. Веселитися зовсім не хотілося, та і треба було поговорити. Відтягувати далі не тільки не мало сенсу, але і ставало небезпечним.

— Щось трапилося? — спитав Гліб, підходячи й обтрушуючи з темного волосся сніг.

— Влад знає, — похмуро розповіла я.

— Знає що?

— Про нас. Про те, що ми… — Я замовкла.

Гліб глибоко зітхнув.

— Навіщо розповіла? — спитав майже байдуже, але я відчувала — там, у глибині його це турбує, і мені це зовсім не сподобалося.

— Я не розповідала. Думала, що ти розповів. Або хтось, кому ти сказав.