Розділ 28. Викриття

Сльози поступово висохли, страх пішов, і його змінила втома. Розлилася вагою в грудях, заповнила потилицю порожнечею, що давить — туманним відбитком невизначеності. Жила нила, але терпимо, у всьому тілі відчувалася майже непереборна слабкість.

Скільки ж кена з мене виплеснулося? Ось я і наблизила себе до виснаження. До моменту, коли остаточно ослабну та помру.

Та пішло воно все!

— Я пам’ятаю цей будинок, — спокійно сказав мисливець, і я здригнулася. Він сидів поруч, на лавці, заклавши ногу за ногу, і дивився перед собою. Звичайний хлопець у джинсовій куртці на хутрі та білих кросівках. — Тоді забув, а зараз раптом згадав.

Я обвела поглядом сплячий, занурений у каламутну осінню ніч дворик із завмерлими гойдалками, притихлою пісочницею і квітковими клумбами, однаково сірими й зануреними в сон. Ліхтарі кидали на асфальт розсіяне бузкове світло. Воно зливалося зі свіченням із вікон.

Втома була настільки сильною, що не залишилося сил боятися. Інстинкти спали навіть поряд із ворогом. Поганий знак — провісник виснаження.

— Ти поранений, — безбарвно сказала я. — Тобі б полежати…

— Ти б’єш боляче, але не смертельно, — байдуже відповів він.

— Це я не старалася.

— Як тебе звати?

— Поліна. А тебе?

— Андрій. — Він склав руки під підборіддям. На мене, як і раніше, не дивився. — Навіщо ти це зробила?

— Цікава моя відповідь, перш ніж уб’єш?

Він усміхнувся, через що грубувате обличчя стало несподівано приємним.

— Мабуть, лишу тобі життя. Сьогодні. Не люблю бути боржником.

— Повернешся завтра — помреш! — зло вигукнула я.

— Так, ти казала. Тільки для цього тобі треба відновитись. А я не дозволю.

— Так от навіщо ти тут… — Я заплющила очі, намагаючись не злитися. Голова починала боліти поступово — біль зосередився в лівій скроні, повільно перетікаючи в потилицю. Пульсував, оживав та лякав невідворотністю страждань. — Подивитися, як я помру?

— Ні. Я тут, щоб не дозволити тобі харчуватися.

— Я ніколи не робила цього! — вигукнула я, щулячись від яскравого спалаху й докоряючи собі за нестриманість. Затулила обличчя руками, намагаючись заспокоїтись. Показати слабкості ворогові — не найкраще рішення. — А навіть якби й робила… Це треба нам, щоб вижити. Як ти можеш когось судити? Ти вбиваєш людей!

— Я вбиваю тих, хто калічить людей, а це інше, — похмуро виправив мене мисливець.

— Це лише твоя думка, — байдуже відповіла я.

— Я маю право судити, Поліно. Мій найкращий друг — щоденне нагадування про ваші потреби. Закони пишемо не ми, а Первозданні.

— Вони хоч існують?

Згадки про таємничих правителів світу хижих, мисливців і ясновидців часто зустрічалися в літописах, але чомусь у мене склалася стійка думка, що насправді ніяких Первозданних не існує. А вигадали їх, щоб залякувати хижих, адже за повір’ями саме вони роблять із ясновидців мисливців.

— Вони дарують нам силу, — сказав Андрій. — Вирішують, хто гідний.

— І ти їх бачив?

Уперше з моменту своєї появи мисливець глянув на мене. Очі блиснули незрозумілим вогником.

— Як зараз бачу тебе, — відповів і відвернувся.

Ситуація видалася кумедною, незвичайною та трохи містичною.

Хлопець і дівчина вночі на лавці. Сонне місто дихає вихлопними газами автомобілів, що проїжджають повз. Рідкісні вигуки та сміх підлітків, що гуляють в антуражі ночі, здаються зовсім зайвими.

Хотілося тиші, адже саме в тиші відкриваються найцікавіші таємниці.

Але цікавість, на жаль, притуплялася дикою сонливістю. Кожен рух завдавав дискомфорту і, якщо чесно, було бажання просто лягти на лавочку й заснути. І точно не плестися до під’їзду, потім сходами, а потім довго пояснювати подрузі, чому заявилася так пізно. Втім, у цьому випадку я ризикувала замерзнути, застудитися та померти від запалення легень швидше, ніж від виснаження.

— Ти втомилася, — тихо сказав мисливець і знову відвернувся. — Виснажилася. Я міг би вбити тебе без зусиль.

— Хизуєшся? — позіхнула я і потяглася. — Чому ж ще цього не зробив?

— Не люблю бути боржником, — повторив він.

Мисливець підвівся, розправив уявні складки на рукаві.

І зовсім він не страшний. Якщо не брати до уваги смертоносних для мене мацаків, цілком приємний і цікавий.

По-моєму, у мене розум затьмарився після подій цієї божевільної ночі. І спаде ж таке на думку!

— Вождь атлі цінує тебе, — беземоційно сказав мисливець. Відвернувся, підняв комір і зіщулився від вогкого вітру. Сьогодні дуже вітряно, і погодилося зовсім спаскудилася. Можливо, піде дощ. Тоді є шанс, що я трохи поповню спустошену раптовим викидом кена жилу. І доживу до ранку. — Його страх посилився, коли ти увійшла. Став яскравішим.

— Це все прокляття, — зітхнула я і теж підвелася.

Лягти та заснути. Ні про що не думати. Нв про що не шкодувати.