Розділ 25. Доньки-матері

Темрява не дає розглянути обличчя, але я знаю, що він хоче зробити. Бачу відблиск свічки на металевій поверхні ритуального ножа. Непідробний страх — усвідомлення беззахисності та близькості смерті — розтікається по тілу зрадливою слабкістю.

Він підходить ближче. Людина без обличчя — наче у фільмі з дитинства. Холодний, лячний. Йому потрібне одне — моя кров. Еліксир всемогутності…

Дотик сильних пальців, секундний біль. Я терплю, бо хочу дізнатися. Зрозуміти, що із цього правда.

Зап’ястя покриваються червоним та липким. Мені вже не боляче — всередині прокинулася байдужість. Якщо не можна уникнути, треба змиритися.

Скоритися долі… Чому я не розуміла цього раніше? Так легше, правильніше…

Кров повільно витікає, а голова заповнюється спокоєм. Мені вже байдуже, у кого в руках ніж…

— Маячня! — Розлючений голос прориває байдужість, і я здригаюся. Гліб сердиться, трясе за плечі. Звідки він тут? — Думаєш, я зробив це даремно?

Я прокинулася і відразу скривилася — тіло боліло, немов я брала участь у боксерському поєдинку, і мене відправили прямо в нокаут. Горло палало вогнем, губи розтріскалися, а голова свинцевою кулею прилипла до подушки. Здалеку я почула свій стогін.

— Тихіше, — пролунав звідкись ніжний жіночий голос. — Випий.

Мені підсунули кухоль із водою, і я зробила кілька жадібних ковтків.

Вода! Завжди, завжди цінуватиму воду! А ще цивілізацію. Повернуся додому й розцілую стіни у ванній, обійму м’яке та затишне ліжко, годину примірятиму джинси.

Якщо повернусь.

— Як почуваєшся? — У полі зору з’явилася русява жінка років тридцяти. — Говорити можеш?

Я підвелася на ліктях, озирнулася. Світла кімната, засклене вікно, прикрите кремовою фіранкою, у яке яскраво світило сонце. Біля вікна — стіл, на якому воскова свічка обпливла в масивному бронзовому свічнику. Відчуття затишку посилилося тим, що кімната була схожа на звичне житло в кевейні.

Як же хочеться додому!

Події минулого дня поступово спливали в пам’яті: ось я біжу лісом, повертаю до полів, падаю без сил. Вершники вдалині, я знову мчуся, падаю. А потім бачу Влада…

— Де я? — спитала сиплим голосом, насторожено дивлячись на незнайомку.

— В гостях. — Вона присіла поряд, погладила по руці. — Тобі тут ніхто не завдасть шкоди, Лею.

Ненависне ім’я різонуло слух, і я мимоволі здригнулася, але жінка усміхнулася і трохи стиснула мою долоню. Очі добро примружилися, ніби вона жаліла мене.

— Знаю. Ритуал вигнання Дев’яти, — сказала вона м’яко. — Орм для цього заманив тебе в хельзу?

Я обережно кивнула.

— Він полював на мене тридцять років, — серйозно сказала вона. — Нічого не бійся. Тут тобі не завдадуть шкоди.

— Ви — провидиця?

— Була нею за життя. Мене звуть Уна.

Вона встала, поправила мені ковдру, погладила волосся. Від несподіваного піклування в грудях розлилося тепло, і я відчула, як сльозинка скотилася на подушку.

Напевно, я просто не чекала на турботу в хельзі. Чужий світ виявився жорстоким, різким, проникливим. Пригнічувало все: незвичне місце, закони, порядки, новина про те, навіщо мене заманили сюди… Це занадто для мене.

Навіть той, кому я тут довіряла, постійно брехав. З першого дня. Як знати, навіщо Інгвар відпустив мене, які цілі переслідував. Нікому не можна вірити, навіть цій лагідній жінці. Пам’ятай про це, Поліно. Нікому, окрім Влада. Втім, йому також довіряти на варто.

— Відпочинь, я приготую поїсти.

Уна вже збиралася піти, але я схопила її за руку.

— Чоловік, який знайшов мене… — Я замовкла.

Адже я і не пам’ятаю нічого, по суті. У маренні могло здатися все, що завгодно, а Влада я підсвідомо чекала побачити. Колишній вигляд тут майже ніхто не зберігає. А може, Влад пам’ятає, як виглядав у кевейні? Може, він пам’ятає мене?

— Кому він служить?

Жінка посміхнулася.

— Нікому. Дуже давно Вестар збунтувався проти Орма і звільнив схід.

Уна обережно вивільнилася і вийшла, а я дивилася в стелю.

Вестар. Ну, звичайно, той бунтівник!

Потрібно спробувати привести знання про цей світ до спільного знаменника.

Отже, Інгвара послав за мною Орм, свідомо знаючи, що я провидиця. Чи він не знав? Відправити воїна в кевейн у випадкове плем’я — це ткнути пальцем у небо, адже, якщо вірити літописам Пилипа, провидиці народжуються не в кожному племені, і це радше рідкість, ніж закономірність.

Тобто Орм знав про атлі. А знати він міг, тільки якщо…

Так стоп! Невідомо, скільки триває війна між сходом та заходом у хельзі. Влад не з нами вже пів року, отже, тут минуло достатньо часу. Чи може Вестар бути Владом, чи це просто збіг? У збіги я не вірила.

Якщо припустити, що Вестар — це Влад, й Орм якимось чином дізнався про атлі…