Розділ 24. Вигнання Дев’яти

Я відсахнулася, похитала головою. Вітер увірвався у відчинене вікно, підняв фіранки, і прохолодна тканина торкнулася моєї руки. Я страшенно втомилася від переходу — очі буквально злипалися. На мить здалося, що це просто сон. Прокинуся вранці у власній спальні та зрозумію: ніякого Інгвара не було, мені здалися і шрами, і пильні ноги, і в’язкий портал.

Але лише на секунду — реальність ледь не одразу відгукнулася бурчанням порожнього шлунка та позіханням. А потім просигналило свідомість. Що каже цей чоловік? Він ненормальний?

— Я — не Лея.

Але Інгвар навіть уваги не звернув — підійшов до дверей і, виходячи, кинув:

— Відпочинь. Пізніше я надішлю Інгу. Вона принесе поїсти, допоможе вимитися та переодягтися. У такому вигляді небезпечно ходити в хельзі.

Тепер кімната видавалася зовсім непривітною. Тиснула темними стінами, невеликим простором. Як тут загалом можна жити? І ночувати не хочеться, хоча мені зараз і така лежанка зійде — аби поспати.

Я обернулася до вікна й завмерла. Ось де простір! Величезна пустеля без єдиного зеленого деревця, без натяку на вологу, сягала наскільки вистачало погляду. Жовте царство смерті. Море піску, розмежоване дрібними брижами, а над ним небо — ясно-блакитне — і білий сонячний диск. Ані хмарки, ані руху — тільки велич і мовчазність, наче вид із вікна завмер у часі навіки.

Так ось вона яка — хельза. Долина смерті.

Долина смерті, долина сну… Я прилягла всього на хвилинку, перевести дух і провалилася в порожнечу.

Прокинулася різко від сверблячого відчуття небезпеки й одразу не зрозуміла, де перебуваю. Села на ліжку й кілька секунд намагалася прийти до тями. На вулиці стемніло, і хтось запалив смолоскип на стіні. Моторошна напівпечера напружувала.

Отже, я в хельзі. У літописах я дещо читала про неї, але насправді хто із живих може судити?

З хельзи не повертаються… Чому я думала, що повернусь? Чому довірилася Інгвару? Дивно, але тоді в мене навіть сумнівів не виникло, а зараз… Треба спитати його про Влада. Я настільки розгубилася, коли хельїн назвав мене Леєю, що про все забула, але наступного разу я змушу його все мені розказати.

Нема чого розкисати. У мене тут багато часу, вважатиму його безстроковою відпусткою. Незрозуміло, чого від мене хоче Орм, можливо, просто сплутав із якоюсь Леєю, але все з’ясується під час зустрічі, а поки що треба вирішити, із чого почати пошуки.

Навряд чи Влад зберіг колишню зовнішність у хельзі. Померлі її не вибирають — просто з’являються тут і всі. Такі, як є. Тож у мене надія лише на його кен та спогади. Хоч якісь.

Цікаво, чи на хельїнів якось впливають події в кевейні? Наприклад, прокляття. А мої розмови з Владом у лікарні — чув він хоч слово?

З вулиці почувся брязкіт мечів і войовничий рик. Так, їм не до нас — живих. Тут вічні війни, посягання на владу та інші сереньовічні проблеми. Вони, мабуть, і сплять, обіймаючи свій меч. Коли втомлюються від численних дружин.

У кімнаті Інгвара панувала порожнеча — ні особистих речей, ні деталей, на яких міг затриматися погляд. Наче він хотів скопіювати пустелю за вікном. Якби не знала хельїна особисто, подумала б, що тут живе чернець.

Ченці точно кілька разів не одружуються…

Зібравшись із думками, я вийшла за двері. Точніше, дверима це складно назвати. Відсунула фіранки — і вже в іншій кімнаті. Простішу, ніж спальня Інгвара, але така ж маленьку. З меблів — лише квадратний стіл та чотири стільці навколо. У кутку — табурет, а на ньому мідний таз із водою. Стінами розвішені смолоскипи. Вогонь тріпотів від протягу, на стінах танцювали первісний танець тіні, і мені здалося, я бачу плем’я ар, що танцює навколо багаття, створене Герсиром у лісах Скандинавії.

— Ти — Лея?

Я здригнулася і обернулася. На мене дивилися розкосі темні очі на смаглявому обличчі, прикрашеному копицею темного і скуйовдженого волосся. Волосся кучерявилося і стирчало на всі боки, і я подумки запитала себе, а чи знають у хельзі, що таке гребінець.

Дівчина посміхнулася і поставила на стіл дві глиняні тарілки.

— Я — Інга. Зараз буде вечеря.

Вечеряли удвох, Інга поглядала на мене з-під лоба, але розмову починати не поспішала. Я ж губилася в питаннях — їх було так багато, а відповіді на головне з них дівчина, напевно, не знала. Їжа була смачною та абсолютно звичайною — м’ясо та картопля, як удома. У мене навіть голова закружляла від задоволення — воно й не дивно, я не їла близько доби.

Після трапези дружина Інгвара зібрала тарілки та поклала їх у тазик на табуреті.

— Я підігріла воду, і ти зможеш помитися, — сказала вона.

— Знаєш… мені не дуже хочеться купатися зараз. — Я зиркнула на відчинені двері, що вели на вулицю, і додала: — Тут.

— Не бійся. Інгвар нікому не дасть скривдити тебе. Орм наказав охороняти Лею.

— Чому ви всі називаєте мене так? — роздратовано запитала я. — Мене звуть Поліна. І взагалі здається, Інгвар сплутав мене з кимось… Загалом він ходив у кевейн даремно, Інго.

— Інгвару зручно називати тебе так. Орм каже — його воїни повторюють, — посміхнулася Інга. — Леєю звали першу провидицю західних земель. Вона зникла так само таємниче, як і з’явилася. Подейкували, Лея була живою, а тут була… як кажуть у вас у кевейні? Проєкція, ось! Або хтось провів її, як Інгвар тебе, а потім вивів назад. Але відколи Орм завоював західні землі, він одержимий провидицею. А тут ти… Ось вони тебе так і називають. Не бери в голову, дитино.