Розділ 23. Лея

— Ти збираєшся додому? — Ласкавий голос відірвав від книги, і я підвела очі на сестру.

Неймовірно, як вона змінилася. Набрала вагу, погарнішала, в очах — спокійне щастя хлюпоче. Відносини з Пилипом явно пішли Риті на користь.

— Я не втомилася. До того ж додому зовсім не хочеться. Можливо, я сьогодні переночую у Віки.

— Полю! — Рита присіла поряд, на невеликий диван, стиснула мою руку. — Поїхали додому. Будь ласка. Я приготую вечерю. Зберемося разом. Як раніше. Усі атлі.

— Про що ти говориш? — Я згорнула книгу. — Атлі…

Погляд впав на обличчя Влада, і я осіклася.

Вірила, що він чує мене, тому і приходила сюди щоп’ятниці після роботи. Читала. Розмовляла з ним. Розказувала про буденні справи. Іноді просто мовчала та тримала за руку. Здавалося, якщо дивитися довго, то одного разу він розплющить очі й усміхнеться.

Минуло майже пів року, а нічого не змінилося. Отже, не зміниться ніколи.

Я зробила жест сестрі та вийшла з палати. Лише в коридорі охопило почуття, що це все ж лікарня. Кімната-палата Влада перетворилася на знайомий і затишний світ, наповнений переживаннями та надіями. Коричневий диван, торшер у кутку, книги на невеликій тумбочці. Квіти. Притулок, до якого я збігала наприкінці тижня.

— Про яких атлі ти говориш? — різко спитала я сестру. — Про Лару, яка мене ненавидить? Про Гліба, який удома буває раз на тиждень? Чи, може, про Пилипа, який не перестає милуватися собою з того моменту, як посів місце вождя?

Рита похитала головою і притиснула руки до грудей. Її улюблена поза, я вже звикла. З того часу, як вони з Пилипом зійшлися, вона готова за нього горлянку перегризти.

— Як тобі не соромно?! — докірливо сказала сестра. — Пилип намагається, щоб атлі не помітили відсутності Влада, а ти…

— Пилип намагається стати тим, ким не був народжений. А ще в нього почалася зіркова хвороба, і ти — єдина, хто цього не помічає. — Я зітхнула, намагаючись заспокоїтися. Вийшло погано.

З того дня, коли Юліана стріляла в нас, в атлі все змінилося. Як би я не ставилася до Влада, не могла не визнати, що він умів усіх згуртувати. І Пилипа, який потай ненавидів його, і Гліба, який навіть не намагався приховати ненависть. Й Олю з Кароліною, що поводилися, як мишки, довго просиджуючи на кухні та спілкуючись про своє.

Після того дня, атлі наче розпалися, розділилися на дрібні складові, з’єднані разом лише необхідністю жити під одним дахом. Втім, навіть цієї потреби я останнім часом не надавала такого значення, як раніше.

Пилип, який отримав, нарешті, бажане, просто не вмів керувати людьми. Непередбачувані стрибки від доброго й лагідного правителя до жорстокого тирана, який визнає лише власну волю, не викликали нічого, крім поблажливої посмішки.

Поведінка нового вождя атлі втомлювала, тому ми з Глібом багато часу проводили поза домом.

— Я не хотіла тебе образити, — уже м’якше сказала я і рвучко обняла сестру. — І Пилип тут ні до чого. Мені спокійніше тут… До того ж завтра не треба рано вставати, а Віка постійно кличе в гості.

— Ти то тут, то із цією Вікою, то десь пропадаєш з Ізмайловим. Я майже тебе не бачу! — Рита ображено насупилась і відвернулася. — Мені здається, я втратила не лише брата, а й сестру…

— Ти не втратила, — заперечила я, — ні сестру, ні брата. Влад живий.

Втім, це було не зовсім правдиве твердження — я розуміла, що Влад живий лише завдяки апаратам. Швидше за все, він не прокинеться ніколи…

Я зітхнула, стиснула прохолодну долоню сестри.

— Добре, — кивнула. — Їдьмо додому.

Рита засяяла, обійняла мене й заметушилась.

— Я відкопала такий рецепт морквяного пирога — за вуха не відірвеш!

Всю дорогу я слухала розповіді про кулінарні таланти Рити та декорування їх із Пилипом кімнати. За той час, що Рита жила в атлі, вона встигла здобути права, придбати червоний позашляховик і навіть узяти на себе деякі справи у фірмі Влада.

Я дивувалася, як вона все встигає: і кар’єру налагоджувати, й особисте життя. Щоправда, більшу частину справ Влада все ж вів Тимофій Соколов — його довірена особа. Як наближений, він знав дещо про атлі, був небагатослівний і відданий справі. З ним я познайомилася, коли жила з Владом, і досі він вірою та правдою служив своєму босові.

Я слухала Риту неуважно, дивилася на зелені дерева за вікном і квітучі поля. Природа дихала життям, заражала позитивом та радістю, але в мене останнім часом на ці почуття утворився стійкий імунітет. Червень — мій улюблений місяць року, але цього разу захоплення від початку літа як не було.

— Гей, ти взагалі слухаєш? — трохи скривджено запитала Рита, повертаючи на відтінену високими тополями вулицю.

— Так, звісно… — пробурмотіла я, вириваючись у реальність. — Дивися, хто це там?

— Де?

— Отам стоїть, спирається на наш паркан.

Чоловік виглядав досить дивно.

Одяг, що складався з деякої подоби пов’язки на стегнах брудно-сірого кольору, був пошматований, а тіло — засмагле і м’язисте — вкрите саднами і шрамами. Один особливо чітко виділявся на спині — кривий та фіолетовий, мабуть, свіжий. Довге темне волосся висіло вологими космами та прилипало до спини й чола. Незнайомець важко дихав, вчепившись руками в ковані ворота. Здавалося, ще секунда — і він упаде.