Розділ 22. Надія

Я сиділа на лавці та курила.

У місті, біля лікарні. Немов однією ногою зробила крок у той світ, у якому жила раніше. У якому божевільні жінки не стріляють у моїх чоловіків.

Вчорашній вечір — як сцена із кіно. Швидка. Лікарі з ношами. Кров скрізь, мої долоні — і ті в крові. Дефібрилятор. Чиїсь руки тримають мене, я вириваюсь, плачу…

Хтось говорить на вухо, що все буде гаразд. Я повертаю голову — Пилип. Коли він устиг приїхати? Гліб недалеко розмовляє з поліцейським, вказує на мене. Я моргаю, намагаючись прогнати сльози — марно.

Я не встигла її роздивитися. До того часу, як приїхала поліція, вона прийшла до тями і кричала щось Глібу, плакала. Добре, що він зв’язав її. Вона лежала неподалік, одягнена в червону куртку. Символічно.

Я не дивилася у її бік. Сиділа на снігу поруч із Владом, стискала його руку й шепотіла, як мантру:

— Тільки не вмирай. Прошу, живи!

— Живий, — повторила я. — Поки що живий…

Час завмер, усі проблеми здалися несуттєвими, образи — безглуздими, сумніви — зайвими.

— Тільки живи…

Потім Влада забрала швидка. Я хотіла поїхати з ним, але мене почали допитувати й довелося залишитися. Відповідала я плутано, постійно додаючи непотрібні деталі, забуваючи важливі. У голові шуміло, усередині утворився вакуум — пустота, що тягне в безвихідь.

Не пам’ятаю, що було далі.

Уривки фраз, що підбадьорюють, слова. Потім я їду кудись, Гліб обіймає за плечі, гладить по голові. Мовчить. Він, як завжди, знає, що мені потрібне. Тиша. І надія.

— Він виживе, — це все, що він сказав за всю дорогу.

Виживе…

У лікарні панувала підозріла тиша. Порожні коридори, мовчазна медсестра. Кирило зустрів нас біля дверей відділення, на його високому лобі пролягла зморшка, під очима утворилися темні кола.

Він швидко оглянув мене, але потім, мабуть, зрозумів, що кров на руках належить Владу.

— Як він? — запитав Гліб. Пилип мовчав, стояв осторонь і не дивився на брата.

— Бореться. — Кирило скривився і опустив очі. Це ж погано, коли лікарі в очі не дивляться? — Зачеплена печінка та стравохід. Влад втратив багато крові, але він бореться.

Я знову відчула, що плачу. Наче то була не я, а хтось інший у моєму тілі. Чужі сльози на щоках. Вихор думок у голові, з яких жодна не була розумною.

Хвилини очікування здавалися годинами, години — вічністю. Широкі коридори, зачинені операційні двері, червона лампочка. Здавалося, вона увімкнулась у мене в мозку.

Я стояла біля вікна й дивилася на зиму. Похмурий світанок доповнював картину із похмурих передчуттів. Пішов сніг, і я раділа, бо сніг був захисником Влада. Він додасть йому сили. Я вірила в провидіння. Те, що судилося — станеться.

Тільки живи…

Бліда, розгублена Рита сиділа в кріслі зі складеними на колінах руками. На обличчі — така напруга, що вити хочеться. Ні, не варто дивитися, а то збожеволію!

Лара плакала на плечі в Пилипа. Зовсім не схожа на себе — тендітна, земна. Перелякана жінка. Напевно, усі ми такі перед виглядом смерті. Перед нею ми рівні — і вожді хижих, і пересічні люди. Перед маленьким шматочком металу, що розриває нутрощі, забирає коханих…

Я довго не могла відмити руки. Тричі мазала милом, змивала, терла мочалкою. Здавалося, кров в’їлася в пори, пахла приреченістю та болем. Його болем. Я відчувала його фізично. З дзеркала на мене дивилася тінь, невпізнанне обличчя. Темні кола, сірий колір обличчя. Не я. Усе це не зі мною.

Я все ще відчувала руки Влада в себе на плечах — його переляк я відчула швидко, впала на землю. Якби він не скомандував, я могла б бути мертвою.

Чому… навіщо вона це зробила?!

Я вийшла з туалету, притулилася до стіни в коридорі.

Болісне, гидке очікування…

Операція закінчилася ближче до обіду. Кирило особисто брав участь. Вийшов до нас — стомлений, на обличчі — скорбота.

Серце провалилося в темну яму, вдарившись об глибоке дно. Я боялася слів — не має значення, яких.

«Не смій говорити! — хотілося крикнути. — Мовчи!»

— У критичному стані, але стабільний…

Я не розуміла, як поєднуються ці два поняття. Влад лежить там при смерті, а я стою в коридорі. Розгублена. Безглуздо все. Я мусила сказати йому, мусила…

— До нього можна? — Голос ніби з іншого світу.

Лара притиснула руки до грудей, начебто з неї могло вистрибнути серце. Незвично сутулі плечі, приреченість у погляді.

Ні, не смійте його ховати!

Кирило кивнув, і я інстинктивно зробила крок уперед. Шалено, до болю хотілося побачити Влада. Тримати за руку, говорити. Переконатись, що він живий. Стіни давили, лікарняний запах пригнічував. Вирватися звідси, дихати, дихати…

Якби я могла битися…

Лара перегородила дорогу. Подивилася так, ніби намагалася пропалити в мені дірку. Хвилі агресії я відчувала шкірою, і здалося, вона готова вдарити.