Розділ 21. Привиди минулого

Втім, я вже зовсім забула, яким наполегливим може бути Влад, якщо щось задумав. Жодні відмови не зупиняли його, ніколи. З наступного дня він буквально почав своє маніакальне переслідування: підвозив мене до роботи, забирав з офіса, намагався спілкуватися на абстрактні теми, чим остаточно вганяв мене в ступор.

Гліб, навпаки, мене всіляко уникав. Я списала це на божевілля в Коростені й не докучала.

Без Гліба в будинку було нудно, але зайвий раз нагадувати про себе не хотілося — йому й так дісталося останнім часом. Залишалося лише сподіватися, що колись він усе ж забуде, і ми зможемо спілкуватися нормально, як друзі.

А загалом божевільне життя закінчилося, обросло буденністю без видінь, мисливців і ясновидців. У мене нарешті був час нормально про все подумати. Пилип видав невтішну новину: без кена ясновидця не прожити довго. Сказав, що я сама відчую, коли ослабну. Видінь не буде — хоч якийсь плюс. Втім, навряд чи Влад зрадіє. Та і слабкість не принесе нічого доброго.

А якщо я помру?

Думати про це зовсім не хотілося. Але що ж робити? Якщо знову вийду на полювання, якщо позбавлю розуму ясновидця, я ж себе зведу докорами сумління!

Гліб казав, що в такі моменти не думає ні про що, вимикається. Цікаво, як у нього виходить? Сказати легко, а ось зробити…

Я наказала собі не циклитися на цьому. Принаймні поки що. Слабкості не відчуваю, навіть навпаки, бадьора, як ніколи. Ось прийде слабкість, тоді й подумаю.

В одну з п’ятниць Влад, як завжди, заїхав за мною до офісу. Я відчинила дверцята чорного авто і вмостилася на переднє сидіння. Розмовляти не хотілося. День видався напруженим, шеф сердився і дратувався з приводу й без, тому ми з дівчатами намагалися не нариватися. Втім, я була найближча до боса, от і діставалося.

Вечір п’ятниці хотілося провести в тиші та спокої, а саме виспатися. Включити якийсь старий фільм із тих, що я так любила, і заснути під теплим пледом.

Але у Влада були, схоже, інші плани.

Сьогодні він також мовчав. Зосереджено вів машину, навіть жодного разу не глянувши на мене і, здавалося, думав про щось неприємне.

— Щось трапилося? — обережно запитала я, а потім зрозуміла, що ми прямуємо зовсім не додому. Автомобіль повернув праворуч і виїхав на іншу дорогу. Я згадала її не одразу. — Ми їдемо до осередку?

Влад кивнув, не відволікаючись від дороги.

— Навіщо?

— Я одружуюся сьогодні.

І знову цей тон — спокійний та безпристрасний.

На цей раз мені стало спекотно. Жар народився в голові — у районі потилиці, повільно стікаючи за комір. Дорога наближала нас до осередку — невблаганно та безжально.

Я згадала, що існує спеціальний ритуал — вінчання.

Відвернулася до вікна й подивилася на брудний і зім’ятий сніг на полі, схожий на забруднену чорним мокру вату.

Навіщо він каже це? Перевіряє? Хоче подивитись, як я відреагую на новину?

Лара, мабуть, щаслива. Що ж, я витримаю. Порадуюсь за них і забуду. До біса все!

— Ти нічого не хочеш сказати? — запитав Влад, і я здригнулася. Повернулася до нього й сухо видала:

— Вітаю!

Було важко дихати — жар спустився в груди, душив, перекривав повітря, палив стравохід. Це все прокляття, повторювала про себе, чортове прокляття. Якщо його відкинути, мені байдуже. Я не люблю Влада, більше ні. Нехай буде щасливий із Ларою та своїми амбіціями. Налі, чаклунами, мисливцями — мені все одно.

— Ти дуже стараєшся, — усміхнувся він, — але виходить погано.

— Що виходить погано? — спохмурніла я.

— Тобі зовсім не хочеться мене вітати.

Я знизала плечима, знову відвернулася. Дивитися на Влада було важко, майже нестерпно. Він спеціально так чинить — напевно, подобається мучити мене. Ще невідомо, скільки триває церемонія. Дивно, він навіть не вбрався. Зібрався перевдягатися там, на холоді?

— А як же урочистий одяг? — навіщось спитала я.

— Ритуал вінчання відрізняється від того, що відбувається в РАГСі, — пояснив він. — Одяг — не головне.

— А що головне? — майже зі злістю спитала я.

Хотілося додати: головне — запросити колишню подружку, з якою пов’язує прокляття завжди хотіти один одного. Але я промовчала.

Ми повернули до пустиря і припаркувалися біля високого паркану. Влад вибрався першим, а я дала собі кілька секунд, щоб зібратися з думками, вірніше спробувати вкласти їх у голові.

Для чого я тут? Може, втекти?

Обійдеться! Не подарую йому такого задоволення. Усміхатимуся, вітатиму наречених і вдаватиму, що рада. А потім поставлю жирну крапку. Так навіть краще — тепер у мене не буде спокуси повірити йому.

Я вийшла з машини та зачинила дверцята. Занадто перестаралася — вони голосно грюкнули.

— Красуватися нема перед ким, — відповів Влад, допомагаючи мені пересуватися по важкому снігу. — Гостей не буде.

— Хіба наречена не хоче мати гарний вигляд? І щоб наречений мав?