Розділ 20. Пророцтво

Вечір понеділка не задався. Повернувшись із роботи з єдиним бажанням — виспатися, я натрапила у вітальні на незадоволену захисницю атлі та п’ять хвилин вислухувала про те, як важливо вчасно включити мізки й розумно діяти. В очах Лари вчора я проявила нечуване марнотратство, відпустивши дівчину-ясновидця.

Спробувавши пояснити Ларі, що в мене із цього приводу своя — відмінна від її власної — думка, зрозуміла, що це марно, тому просто плюнула, вирушила на кухню і повечеряла.

Гліба вдома не було — знову кудись завіявся на ніч. Я зателефонувала йому, але нормально поговорити не вдалося, тому що нас весь час переривала гучна музика на задньому фоні. Наскільки я зрозуміла, він був на якомусь місцевому рок-концерті. Запрошував приїхати, але я як подумала, що потрібно викликати таксі, мчати вночі в далечінь заради музики, що вбиває мозок, так відразу і відмовилася. Краще посплю чи книжку почитаю. Та й вистачить із мене пригод — налагодила особисте життя, називається. Видно не судилося мені здобути щастя в коханні. Навіть і не хочеться поки що — інші проблеми турбують. Наприклад, як жити без кена ясновидців. Треба обов’язково поговорити про це з Пилипом, можливо, є спосіб уникнути «полювання».

Подумати про ясновидців не вийшло — завадила розмова на підвищених тонах із кімнати сестри. Я б, мабуть, пройшла повз, але в голосі Рити почула переляк.

— Ти ж знаєш, наскільки це небезпечно. Сам бачив, — казала вона.

— Марго, я чудово знаю, що роблю. Ти не мусиш турбуватися.

— Ти ж мій брат, і я люблю тебе. А це… — Вона схлипнула. — У мене нікого немає, тільки ти та Поля.

— Так і буде, обіцяю. А тепер відпочивай. І викинь дурне з голови.

Влад вийшов, і я вдала, що тільки-но піднялася сходами. Подарувавши мені невдоволений погляд, він зник у своїй спальні.

— Рито? — Я зазирнула до сестриної кімнати. Вона витерла сльози й сумно посміхнулася. — Ти в порядку?

Вона похитала головою.

— Поговори з ним, — попросила вона, хапаючи мене за руку. — Будь ласка!

— Ти точно захворіла. — Я спохмурніла, вивільняючи зап’ястя. — Із чого ти взагалі взяла, що Влад слухатиме мене?

— Не треба применшувати, сестричко. Або, думаєш, відпущений ясновидець зійшов би тобі з рук, якби Влад… — Вона замовкла і вдала, що ретельно вивчає стелю.

— Що?

У горлі пересохло, серце гуркотіло в грудях. Одночасно хотілося, щоб вона сказала й не хотілося слухати. Я знала, до чого призводять такі розмови. Потім буде боляче — нестерпно, пронизливо. Секунда щастя не варта того. Краще вже спокій — тихе життя без претензій на почуття Влада Вермунда. Не можу, не хочу більше любити його, навіть думати про нього. А тим більше говорити.

Але я вже запитала, тому довелося прийняти відповідь — пряму та безпристрасну.

— Він захоплений тобою. Серйозно. Усі це знають, навіть Лара, хоч вона і вдає, що нічого не відбувається.

— Це все прокляття, — прошепотіла я.

Нічого не змінилося, сказала я собі. Не слухай її — їх усіх! І найменше слухай Влада.

Рита підвелася, знизала плечима.

— Не знаю, що це. Наскільки це все правда. — Відвернулася, наче їй важко було говорити. — Я також народжена внаслідок прокляття.

— Рито…

Я зрозуміла, що сказала дурницю, але було вже запізно. Сором обпалив потилицю, спускаючись вниз по спині гарячою хвилею, обволікаючи, стискаючи груди. Завдавати їй болю хотілося найменше — я досі бачила в ній ту нещасну дівчину, яка в страху тулилася до витертого килима на стіні.

— Мені приємніше думати, що я народжена в результаті великого кохання, — несподівано усміхнулася вона і знову взяла мене за руку. — Прошу, поговори з братом.

Я не могла їй відмовити. Корила себе за нетактовність: постійно журюся щодо прокляття та його впливу на моє життя, а Рита буквально уособлює його. Уявляю, як це знати, що ти — просто результат безумства…

Подивилася в її повні благання очі та здалася.

— Добре. Так у чому проблема?

— У налі, — тихо сказала сестра. — Боюся, що вони його доконають.

— Причому тут…

І тут до мене дійшло. Здивування змінилося страхом — ні, жахом. Він уповз у мене повільно з дикими думками та болючими спогадами. Минуле навалилося вантажем похованого болю. У грудях стало гаряче. Легені ніяк не хотіли відкриватися повністю, і я зі свистом вдихала повітря, що стало раптово густим.

Налі. Знову.

Я стиснулася. Захотілося втекти, поїхати з дому. Сховатись.

Але я вже не маленька забита дівчинка. Поруч зі страхом, топчучи його і витісняючи, піднялася злість. Яскрава, як спалах блискавки, дика. Вона заохочувала кричати, вимагати, захищатися.

Я рішуче підвелася, більше не дивлячись на сестру.

— То ти поговориш із Владом? — Її слізний голос я чула погано, і я вже майже не розуміла, про що вона просить. Інстинктивно кивнула, стиснула кулаки.

І вийшла.

Кілька метрів коридору здалися марафонською дистанцією. Усе, чого хотілося — увійти та врізати Владу. Боляче. Так боляче, щоб він відчув хоч дещицю того, що відчула тоді я. Десь у глибині душі розуміла, що він не зможе. Таке відчуваєш, тільки коли б’ють у спину.