Розділ 18. Ніч поза домом

Зранку я прокинулася з твердим переконанням викинути думки про Владу з голови. Досить собі нерви тріпати. Не таке вже сильне це прокляття, щоб його не змогли побороти п’ятничні нічні пригоди з Вікою, робота та спілкування із симпатичними хлопцями.

Так, в останньому пункті я не дуже досягла успіху. Але сама винна. Залізла в панцир, сиджу самітницею в кімнаті, жалію себе. Досить! Наче він єдиний чоловік на світі. Треба нарешті і про себе подумати. У Влада своє життя, у мене — своє. Єдине, що нас об’єднує — плем’я, але із цим я можу змиритися. Сподіваюся, мисливці та чорнокнижники в минулому, і я зможу нормально жити. Раніше в мене непогано виходило.

Усе, вирішено: у ці ж вихідні завіюся з подругою до якогось нічного клубу!

Гарний настрій тривав аж до вихідних, і в п’ятницю ввечері, лягаючи спати, я вже передбачала прийдешні веселощі.

Веселощі розвіялися наступного ранку — я зрозуміла, що погуляти на вихідних мені не світить. Перше, що я побачила, розплющивши очі — сіре і змарніле обличчя Гліба, що сидів на моєму ліжку.

— Ти колись казала, що хочеш допомогти, — сказав він замість привітання. — Не хочу визнавати це, але… мені потрібна допомога.

Останні слова він видавив із себе мало не насильно.

Я сіла на ліжку, зазирнула йому в обличчя. Очі він старанно ховав, як і емоції, але здалося, що Гліб більш ніж засмучений.

— Що трапилося?

— Шалено хочу випити.

— Глібе! — обурилася я, але він підняв на мене сині очі, і я замовкла.

— Мама… померла сьогодні.

Ніколи не знала, що треба говорити в таких випадках. Банальне «співчуваю» здавалося чомусь недоречним, «мені дуже шкода» — недостатньо щирим.

Тому я просто його обійняла. Без слів. Розуміла, це мало допоможе, і він, мабуть, зараз усе сприймає з недовірою. Він завжди такий колючий, коли розмова заходить про те, що його насправді турбує. Тепер, швидше за все, він і зовсім панциром обросте.

Але Гліб несподівано обійняв мене у відповідь. Міцно притиснув до себе, уткнувшись носом у ключицю.

— Як це сталося? — обережно запитала я.

Він відсунувся, узяв мене за руку, потягнув на балкон.

Морозне повітря повністю розбудило, змусило зіщулитися. Сніг уже майже розтанув, і краєвид був досить похмурим.

Гліб підкурив, примружився і подивився в далечінь.

— Вона багато хворіла, — сказав, хоч я вже не чекала відповіді. — Рак.

— Вона не була атлі?

Він похитав головою, і я зрозуміла, що сказала дурницю. Звичайно, що не була. Інакше була б присутня, коли об’єднували плем’я, і жила б із нами в цьому будинку.

— Вона була з іншого племені. Коли з батьком… ну біологічним, не склалося, вона не схотіла йти, хоча її вождь був не проти. Не важливо.

— Вибач.

— Вона готувала мене, постійно говорила про хворобу… Лікарі також… Щоб я був готовий… Але хіба до такого можна підготуватися?

— Не можна, — погодилася я. — Якщо потрібна допомога…

Він відсторонився і дивно глянув на мене.

— Я думав, Вермунд тоді тебе вмовить. Чи було?

— Ти пхаєш носа не у свою справу, Ізмайлове, — відповіла я, але без злості. Позіхнула. — Нічого не було.

— Чого ж це?

— На твою думку, присутність Лари в його житті — не аргумент?

— Тобто, якби Домбровської не було, теоретично…

— Глібе, ну навіщо ці питання? А якби все було не так, а якби Земля була у формі млинця і трималася на спинах слонів… Що змінять усі ці «якщо»? Усе так, як є.

— Він розіб’є тобі серце, Поліно.

— Він уже розбив його. Давно. То ж це не новина.

Дивно, але говорити про це стало простіше. Наче все трапилося не зі мною і зовсім в іншій реальності. Зрештою, так воно й було. Усе, що пов’язане з атлі — білий аркуш. Чорний зошит я спалила давно.

— Мені треба в Коростень. Мама… жила там. Вона хотіла, щоб її поховали саме на тому цвинтарі. Поруч із батьком. — Він трохи помовчав, потім різко повернувся і запитав: — Поїдеш зі мною?

Я обійняла його.

— Звичайно.

Гліб сказав, ми їдемо на один день, а завтра надвечір повернемося. Коли я запитала, чи не хоче він, щоб хтось з атлі поїхав із нами, наприклад, Пилип, він відмовився.

— Йому начхати на неї. Усі її рідні та друзі далеко звідси, і єдиний, кому було діло, зараз… недоступний. Ні, будемо лише ми.

У вітальні зранку було жваво.

Кароліна вже освоїлася і реготала над фразою Пилипа, а він поблажливо усміхався. Лара та Влад стояли віддалік, біля вікна і про щось жваво говорили. Точніше, говорила захисниця, а Влад слухав і хмурився. Вона тримала його за рукав, і складалося враження, що якщо відпустить, він втече — таким незадоволеним був його погляд.

Я відвернулася. Не моє діло.