Розділ 16. Ритуал

Я зліпила фігурку із чорного воску. Змайструвала чорну свічку. Накреслила пентаграму. Не фарбою, звичайно, за фарбу Віка вбила мене точно. Крейдою.

Вголос, щоб не забути, повторювала фрази, які треба буде казати під час ритуалу. Якщо зіб’юся, помру — тут усе просто.

Занадто просто…

Я присіла за стіл, розгладила скатертину. Серце, здавалося, билося десь біля підборіддя. Руки тремтіли. Віка похитала головою.

— У що ти вплуталася, подруго?

— Я розповім. Пізніше, обіцяю.

— І що це буде? Чаклунство? — Вона встала, заломила руки, пройшлася кімнатою. — Я так і знала, що ти встряла в якусь секту! Живеш незрозуміло де…

— Це не секта, це інше.

— Сектант саме так і сказав би.

— Ти мені допоможеш? — роздратовано запитала я. — Якщо ні…

— Та допоможу, казала вже. Подумаєш, свічки, віск… Ніж? — видихнула вона, коли я дістала ритуальний клинок. — Тільки не кажи, що ти…

— Ніхто не помре, — збрехала я.

Сьогодні, безперечно, хтось помре. Або мисливець, або я.

Усе було якось слизько. Пояснення Влада — уривчасті, повні недомовленості, наче він хотів щось приховати. Саме дійство із чорними свічками та кровопролиттям лякало.

А ще я була одна. Нікого з атлі поряд, щоб не злякати мисливця. Тільки я і наповнений кеном амулет на шиї. Щоб не видати, щоби приховати суть жили.

Не ставлячи запитань, Віка простягла сигарету — саме те, що потрібне. Я чиркнула запальничкою і затяглася солодким димом. Нікотин трохи сп’янив, розслабив, голова закрутилася, а руки перестали тремтіти.

Я впораюся. Заради сестри.

Ще раз згадала до найдрібніших подробиць ритуал кроту. Клинок Пилипа виблискував дзеркальним лезом.

Влад вірив у мене… Від усвідомлення цього я трохи розслабилася, але відразу згадала про небезпеку.

Чорт, я і справді зроблю це? Вб’ю мисливця?

За пів години, у призначений час на порозі квартири з’явилися Максим із другом. Він давно запрошував мене погуляти, й історія про самотню подругу й подвійне побачення виглядала переконливою. На його друга я навіть не глянула — намагалася вирахувати, чи мисливець знає, хто я. Втім, якщо так, то мені однаково не жити.

Максим був абсолютно розслаблений, усміхнувся і простяг руку. Дивне вітання з дівчиною, але руку я все ж потиснула. Страх посилився, але я вже не знала: чи це мисливець у Максимі на мене так впливав, чи просто моє розуміння, що він там є.

— Спіритичний сеанс — чудова ідея! — променисто усміхаючись, промовив він.

Ну звичайно! Нестандартне побачення — для нестандартних дівчат. Його слова.

— Ти все приготувала?

Я кивнула.

Ми сіли за межами кола, тримаючись за руки.

Я кілька разів глибоко зітхнула, згадуючи заклинання кроту, якому навчив мене Пилип.

«… Благословенні духи Півночі… повітряні простори! Я закликаю вас!

… Благословенні духи Півдня… надра землі! Я закликаю вас!

… Благословенні духи Заходу… водні глибини! Я закликаю вас!

… Благословенні духи Сходу… всепоглинуще полум’я! Я закликаю вас!»

Долоня Максима була розслаблена, а я все чекала, що мисливець у ньому прокинеться. Шкода, що не встигла краще вивчити ритуал. Можливо, мисливець не зможе завадити його завершенню… А може, випустить смертоносні мацаки та порве мою жилу. Нічого такого не відбувалося.

Максим сидів із заплющеними очима й усміхався куточками губ.

«Мисливець — руйнівник, вбивця!» — шепотіла я, майже повністю занурившись у транс.

«Я — атлі. Я — хижак. Я — твій ворог. Я закликаю тебе: прийди!»

Подивилася на Віку, і вона похитала головою. Я перевернула Максимову руку долонею вгору, полоснула ножем. Проковтнула, побачивши краплі крові, що виступили на шкірі. Підставила воскову фігурку і із силою стиснула.

Секунда. Ще одна. Чорний віск забарвився червоним, кров розтеклася потворною плямою, додаючи сюрреалізму в те, що відбувається.

— Що ти, у біса, робиш?! — обурився Максим, вириваючись. Я більше не слухала — щось усередині надломилося, жила ожила, кен вирував у крові разом із хвилюванням та страхом. Перед очима затанцювало полум’я, а моїми діями, здавалося, хтось керував. Усі інстинкти говорили про правильність того, що відбувається.

«Я знищую тебе!»

І проткнула фігурку ножем.

Сил майже не залишилося, наче ритуал крота випив їх усі. Втім, мабуть, так і було. Пилип казав, що ритуали жерців забирають багато кену.

Я страшенно втомилася, але розуміла: ще мить — і хлопець злякається, втече. Поки Максим не схаменувся, схопила його за руку, ввібрала флюїди. Чисті, трохи просочені страхом — флюїди людини. Тепер я могла відрізнити. Тепер зрозуміла…